Замок у Свіржі

Історія замку у Свіржі

Важкі ворота, вигадливої форми дах, склепіння залів — справжнісіньке середньовіччя. Недаремно цей замок свого часу зіграв в екранізації «Трьох мушкетерів» Олександра Дюма роль французького Бетюнського монастиря.

Колись Свірж був містечком. У 1427 році його відвідав польський король Владислав ІІ — опис цього візиту й став першою літописною згадкою про місто. Господарювали тут з 1453 року й до початку XVII століття шляхтичі Свірзькі гербу Шалава. Вони дуже пишалися, що ведуть родовід від напівміфічного лицаря Галки, приятеля князя Рюрика. А ще саме Свірзькі звели у Свіржі замок — десь на межі XV і XVI століть. Оборонили себе від татарських набігів — форпост примостився на пагорбі над ставком. З трьох боків вода захищає споруду, а з четвертого боку за оборону відповідають міцні стіни й самотня  башта.

Попри чудове розташування серед ставків і непрохідних боліт, форпост часто ставав здобиччю нападників. Під час Визвольної війни 1648–1654 років замок кілька разів брали козацькі загони, 1648 року спалили татари, а в 1672-му — захопили яничари. Натомість у 1675 році він вистояв турецьку облогу й прихистив у своїх мурах залогу, яка втекла із сусіднього Поморянського замку.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Із середини XVII і до ХІХ століття фортеця стала власністю родини Цетнерів. Останнім із цього роду у Свіржі був Ігнатій Цетнер, ботанік і засновник львівського парку Цетнерівка, нині Ботанічного саду Львівського національного університету імені Івана Франка.

На початку ХХ століття багато зробили для фортеці графи Лямезан-Салянс, які володіли нею в 1907–1939 роках. Іронія долі: роботи з оновлення замку завершив військовий аташе в Парижі, генерал Роберт Лямезан-Салянс, якраз напередодні Першої світової війни. Зі смаком оформлені інтер’єри прикрашали родинні портрети та вишукані меблі. У 1914 році садибу підпалили російські військові, і вона згоріла разом з цінностями й бібліотекою. Після війни зять генерала, граф Тадеуш Комаровський, знову почав реставрацію. Відбудовували замок троє російських військовополонених, які за збереженими малюнками й фотографіями відтворювали знищені портали, розетки та рослинні орнаменти на стелях. Відновлення тривало, аж поки вересень 1939 року не зруйнував графські плани: під час Другої світової війни замок пограбували й частково зруйнували.

Використання замку і сучасний стан

Кажуть, хтось з останніх власників маєтку полюбляв французьку кухню і страви з равликів. Дотепер під замковими стінами можна натрапити на чималі за розмірами хатинки на їх спинках.

У радянські часи замок використовували як школу трактористів, пізніше тут планували влаштувати будинок творчості Союзу архітекторів. Під час нескінченної реставрації дещо змінили внутрішнє планування споруди: замість просторих покоїв з’явилися кімнатки-кліті, де донині мешкають привиди старих матраців і столів. Лише ренесансні білокам’яні портали й обрамлення вікон нагадують про славу минулих часів

Слово «замок» у багатьох викликає асоціацію: скарб! Справді, невдовзі після Другої світової війни в оборонному рову випадково знайшли замасковані двері до пивниці. За таємничими дверима зберігалися… ні, не золоті злитки, а хатні пожитки: посуд та меблі останнього власника замку — графа Комаровського. Усі «скарби» розібрали до своїх осель жителі села.

І підземелля є! Правда, не надто велике — якісь дві кімнатки. Більшу частину колись масштабних пивниць довелося замурувати під час реконструкцій замку: виникла загроза обвалу фортеці.

Авторка: Ірина Пустиннікова