«Кобзар»

Тарас Шевченко 1840 року видав збірку поезій під назвою «Кобзар», значення якої виходило далеко за межі літератури. Шевченкові поезії відрізнялися мовою. Вона була не просто фіксацією народної мови — поет творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного й північно-західного), елементів церковнослов’янської мови, а також мовного матеріалу ранішніх українських літературних творів. Цим Тарас Шевченко заклав міцні підвалини модерної української літератури, а в ширшому значенні — й української національної свідомості.

Велике значення мав політичний аспект його творчості. Найпліднішими з цього погляду були 1843–1845 роки, коли Шевченко написав революційні твори: «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим…» та «Заповіт». Більшість із них він зібрав у рукописній книжечці під назвою «Три літа». 

Ця пристрасна поезія не обмежувалася, як в інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого. Вона давала нове бачення майбутнього: якщо колись Україна була самостійною державою, то це має слугувати достатньою підставою для здобуття політичної незалежності.

Основну вину за поневолення України Шевченко покладав на Росію і російських імператорів. Для нього Петро І та Катерина ІІ — це тирани, які позбавили Україну свободи: «Це той первий, що розпинав / Нашу Україну, / А вторая доконала / Вдову сиротину». 

Ніколи раніше українські інтелектуали не підносили так сильно свого голосу проти Росії. Поезія Шевченка різко відкидала конформістську модель «малоросійства», що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльності до імператора.

У ставленні до монархів — центральної опори старого режиму та станової ідентичності — Шевченко звучить зовсім по-якобінськи: «Бодай кати їх постинали / Отих царів, катів людських». Але його формула нової української ідентичності також відображала якобінську модель нації. Козацька старшина, яка відмовилася від своєї національної ідентичності, для Шевченка була не чим іншим, як «рабами, подножками, гряззю Москви, варшавським сміттям». Його головний герой — український посполитий народ, що зберіг свою мову і віру: «Возвеличу / Малих отих рабов німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово».

Заслугою Шевченка було поєднання двох до того часу розділених струменів козацької традиції — простолюдної і старшинської. Поет переплів козацьке минуле України з її сучасним підневільним станом і пророкував їй велике майбутнє як вільної і незалежної країни. Один з найвідоміших його творів має назву «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Це дивовижно нагадує формулу нації як духовного зв’язку поколінь, яке дав Едмунд Берк (його ми обговоримо далі в розділі про ідеології).

Шевченкова ненависть до соціальної несправедливості, його вболівання за волю й гідність простої людини закорінені в селянське походження. Але своїм інтелектуальним вантажем він завдячував впливу українського дворянства — як писанням, так і особистим знайомствам. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. 

Шевченків заклик до одночасного національного й соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України. За словами Костомарова, «муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захопливо було зазирнути туди».

Автор: Ярослав Грицак