Кирило-Мефодіївське братство

Наприкінці 1845 року в Києві виникло перше українське таємне політичне товариство — Кирило-Мефодіївське братство. Центральним пунктом його політичної програми було створення федерації слов’янських народів, до якої Україна ввійшла б як рівноправна автономна республіка. Попри численні білі плями в історії братства (не відомо навіть, скільки осіб до нього належало), воно справило дуже великий вплив на розвиток національної ідеї. Михайло Грушевський називав його «лабораторією української суспільної думки».

«Українська трійця»

Під час розправи над польським повстанням 1830–1831 років російська влада закрила Вільнюський університет і Кременецький ліцей. Їхнє майно (і бібліотеки) перевезли до Києва — і на цій основі 1834 року відкрили Київський університет Святого Володимира (нині — Національний університет імені Тараса Шевченка).

За розпорядженням імперського міністра освіти Сергія Уварова першим ректором Київського університету став тридцятирічний Михайло Максимович, молодий професор-ботанік, а заразом збирач українського фольклору. Іншим протеже Уварова був професор Харківського університету й такий самий збирач українського фольклору Ізмаїл Срезневський.

Вихованцями Максимовича та Срезневського були два чільні діячі Кирило-Мефодіївського братства — Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Обидва опинилися в Києві в 1840-х роках: перший як учитель Київської гімназії, другий — як вільний студент слухач Київського університету. Тарас Шевченко дістав посаду художника в Київській археографічній комісії, що мала завдання збирати й публікувати історичні документи, щоб довести «русськість» Південно-Західного краю.

Так батьки українського націоналізму Шевченко, Костомаров і Куліш опинилися водночас в одному місці. Перебуваючи «між російським молотом і польським ковадлом», вони розвинули власну національну програму.

Шевченко, Костомаров і Куліш стали лідерами нової України. У їхніх біографіях відбилися збірні риси нового покоління українських патріотів. На відміну від попередників — нащадків козацької старшини, — усі троє мали «низьке» соціальне походження: Куліш народився в сім’ї вільних селян, Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика й української кріпачки, а Шевченко й сам до двадцяти чотирьох років був кріпаком. 

Їх об’єднувала ще одна спільна риса: всі троє сформувалися в атмосфері українського романтизму. Однак до їхньої появи в цій атмосфері не було нічого такого, що було б серйозною загрозою для Російської імперії. Українські патріоти — літератори, збирачі фольклору, укладачі історії та граматики — зберігали лояльність цареві та Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі службою в російських державних установах. Санкт-Петербург же розглядав літературно-науковий рух в Україні як частину «загальноруського» культурного процесу. «Українська трійця» — Тарас Шевченко, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш — розірвала цей зв’язок.

«Книга буття українського народу»

Вивчаючи народну творчість українців та слов’янських народів, Микола Костомаров дійшов висновку, що між українцями й іншими слов’янами існує чимало спільного. Це наштовхнуло його на ідею слов’янської єдності.

На межі 1845–1846 років Костомаров разом зі службовцем губернської канцелярії Миколою Гулаком вирішив перетворити вільний гурток молодих людей на конспіративну організацію — Кирило-Мефодіївське братство, яке поширюватиме ідею слов’янської спільності. 

Ідеологія братства була синтезом ідеї трьох рухів: 

• українського автономного, 
• польського демократичного 
• й російського декабристського в Україні. 

Особливо сильним у діяльності організації був християнський елемент. Це відбилося і на виборі патронів товариства — святих Кирила і Мефодія, які навернули слов’ян у християнство, — і в програмному документі кирило-мефодіївців — «Книзі буття українського народу» (інша назва — «Закон Божий»). 

Автором «Книги» вважають Миколу Костомарова. Центральним складником у програмному документі братства було наполягання на втіленні християнських ідеалів справедливості, свободи й рівності. Ці ідеали в «Книзі» поєднуються з почуттям українського патріотизму.

Поєднання християнської та національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили в польських інтелектуалів, передовсім із твору Адама Міцкевича «Księgi narodu polskiego і pielgrzymstwa polskiego» («Книги народу польського та паломництва польського»), написаного й виданого в Парижі 1832 року, після поразки Листопадового повстання. Але, попри запозичення однієї з центральних ідей, «Книга буття українського народу» була оригінальним документом. 

У ній розвинулася ідея українського месіанства: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, а заразом і найбільш волелюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму. 

В автобіографії Микола Костомаров пізніше зізнався, що федерацію слов’янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік або Сполучених Штатів Америки. 

«Книга» закінчувалася словами: «І встане Україна зі своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: “От камень, него же не берегоша зиждущии, той бисть во главу [угла]”».

Соціальна програма кирило-мефодіївців складалася з двох пунктів: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Реалізація обох цих вимог була лише передумовою для досягнення глибшої політичної цілі — особистої свободи людей, незалежної від їхнього особистого соціального статусу. Це були ідеї, за які українська нація, як твердили братчики, боролася ось уже кілька століть.

Арешт кирило-мефодіївців

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало трохи понад рік. Наприкінці березня — на початку квітня 1847-го воно було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова.

Окремі сторінки історії Кирило-Мефодіївського братства оповиті туманом. Серед його дослідників немає єдиної думки щодо того, скільки осіб об’єднувало братство. Зокрема, чи входили до нього Шевченко й Куліш? Слідство на підставі допитів арештованих із певністю «встановило» належність до братства лише трьох осіб: Миколи Костомарова, Миколи Гулака й Василя Білозерського. Логічно припустити, однак, що арештовані свідомо прагнули ввести в оману слідчих і представити справу так, щоб уникнути суворого покарання. Дмитро Пильчиков у пізніших спогадах стверджував, що кількість членів братства на початку 1847 року сягала ста осіб.

За обсягом слідчого матеріалу справа кирило-мефодіївців була порівняно невеликою. У 1990 році, після тривалих перешкод і зволікань із боку радянської влади, були опубліковані три томи документів слідства над членами Кирило-Мефодіївського братства. 

Більшість арештованих дістала доволі м’яке покарання — відповідно до їхнього молодого віку і «дитячості їхніх задумів». Костомарова засудили до одного року тюрми, Гулака — до трьох; більшості заарештованих призначили короткі терміни ув’язнення, а після них — заслання у великоруські губернії під поліційний нагляд. 

Найсуворіше було покарано Тараса Шевченка — однак не за злочини, пов’язані безпосередньо з діяльністю братства. Причиною тяжкого покарання стали знайдені зошити з його поемами «Кавказ», «Сон», «Посланіє (І метрвим, і живим…)». Крім революційного й антиросійського змісту, слідчих обурило те, що в цих віршах містилися образливі натяки на царя Миколу І та його дружину. 

Після завершення слідства Шевченка на невизначений термін віддали в солдати до Оренбурзького окремого корпусу. За особистим розпорядженням імператора над ним встановили суворий нагляд із забороною писати й малювати.

Роль Кирило-Мефодіївського братства 

Організаційна неоформленість, нечисленність Кирило-Мефодіївського братства та порівняна м’якість покарання братчиків, утім, зовсім не свідчили про те, що це явище лишилося незначущим. За умов Російської імперії будь-яке відкрите обговорення суспільно-політичних реалій ставило учасників під загрозу покарання, тому його переносили на домашні зібрання, у листування та в інші не доступні державному контролю сфери. Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства треба оцінювати не за чисельністю, а за силою його впливу на подальший розвиток української національної ідеї. 

У загальноєвропейському контексті братство було українським відповідником націоналістичних організацій, що між 1830 і 1848 роками виникали в усій Європі під впливом Наполеонівських воєн, антимонархічних революцій і поширення ідеології романтизму: «Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Польща», «Молода Ірландія» тощо. Спільним для всіх цих організацій було поєднання національних гасел з ідеєю демократії. 

У специфічних обставинах Центральної та Східної Європи кирило-мефодіївці були одними з численних речників концепції слов’янської єдності. Однак, на відміну від політичних вимог інших всеслов’янських рухів (австрославізму, іллірійського руху, російського панславізму), київське товариство вирізнялося найреволюційнішою програмою демократичної слов’янської федерації.

У контексті Російської імперії діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій українській ідентичності серед місцевої еліти. До цього часу всі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, а все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Натомість ідея слов’янської єдності, яку виробили кирило-мефодіївці, перебувала в рішучій опозиції до нової формули імперської ідентичності. Ідея федеративної слов’янської республіки зі столицею в Києві завдавала удару в найчутливіше місце уваровської концепції народності. 

Невипадково діяльність кирило-мефодіївців викликала гостру реакцію Уварова та консервативних російських словянофілів. Різким був і відгук володаря думок російської ліберальної і прозахідно налаштованої інтелігенції — Віссаріона Бєлінського. У листі 1847 року він писав про Шевченкові поеми: «Я не читав цих пасквілів, і жоден із моїх знайомих їх не читав (що, до речі, доводить, що вони зовсім не злі, а лише плоскі й дурні)… Шевченка відправили на Кавказ як солдата. Мені його не шкода, якби я був його суддею, я б зробив не менше».

Солідаризація Бєлінського з офіційною позицією здавалася дивною, адже в інших випадках він критикував російське самодержавство. Бєлінського дратувало прагнення українських діячів 1840-х років писати українською мовою. На його думку, літературною мовою освічених малоросіян мала бути російська. Він вважав, що серед усіх слов’янських народів лише росіяни і, можливо, чехи можуть пишатися великими поетами. Українською мовою, якою розмовляє лише «малоросійська чернь», неможливо написати творів високої мистецької цінності. Він віщував цілковите зникнення цієї мови — як природний наслідок входження України до Російської імперії. Для нього українці були просто племенем, але не нацією, не державною нацією поготів. Віссаріон Бєлінський погоджувався із загальною думкою, що українські козаки могли хоробро воювати і блискуче вмирати за батьківщину. Але вони ніколи не могли скористатися з плодів своїх перемог.

Критика Бєлінського стала першою ілюстрацію до тези, що російські ліберали закінчуються там, де починається українське питання. У всякому разі, від часу появи Кирило-Мефодіївського братства російській та українській ідентичності дедалі тяжче було узгоджуватися між собою. Суворе покарання братчиків мало стати пересторогою для всіх, хто насмілився б піти їхнім шляхом. Однак надання українській справі ореолу мучеництва та жертовності лише посилювало її привабливість для наступних поколінь українських діячів.

Автор: Ярослав Грицак