«Безбожна п’ятирічка»

«Безбожна п’ятирічка» — це план заходів, який керівництво СРСР ухвалило 1932 року, щоб викорінити релігію на теренах радянської держави та знищити церкву як інституцію.

Є думка, що особисто Сталін підписав відповідний декрет 15 травня 1932 року, наголосивши, що «до 1 травня 1937 року ім’я Бога має бути забуте на території країни». Однак насправді це гасло походить від громадської організації «Союз войовничих безбожників», що активно насаджувала атеїзм і підтримувала колективізацію, оскільки «її успішний процес пов’язаний із ліквідацією частини церков».

«Союз войовничих безбожників» був заснований ще у 1925 році як «Спілка безбожників», що своєю чергою виникла на базі читачів газети «Безбожник», яка виходила друком з грудня 1922 року по липень 1941 року. Як зазначав дослідник Микита Струве, організація мала чіткий план зі знищення релігії у Радянському союзі, що складався з кількох етапів:

— закриття всіх церков, монастирів, молитовних будинків (1932–1933 рр.);

— ліквідація релігійного й формування атеїстичного світогляду через сімейне виховання й літературу (1933–1934 рр.);

— активна антирелігійна пропаганда державного рівня, особливо серед молоді (1934–1935 рр.);

— зникнення всіх священників із Радянського союзу (1935–1936 рр.);

— викорінення релігії «з найпотаємніших місць» (1937 р.).

Вплив «Союзу войовничих безбожників» значно зріс після XVII Всесоюзної партійної конференції 1932 року, що поставила за мету побудову «безкласового свідомого й активного соціалістичного суспільства», а також «ліквідацію капіталістичних пережитків» — до яких належала і релігія. Хоча союз формально був не партійною, а громадською організацією, він не лише отримав повний карт-бланш на свою діяльність, а й заручився підтримкою таких партійних діячів, як Надія Крупська, Анатолій Луначарський, Микола Бухарін та інші.

Українська РСР мала власну філію «Союзу войовничих безбожників», створену 1927 року, що називалася «Спілка войовничих безвірників». Керована Агітпропом (Управлінням агітації і пропаганди), вона займалася масовою антирелігійною діяльністю, до якої належали атеїстична пропаганда, висміювання й публічне цькування вірян, організація антирелігійних мітингів і виставок. Агітбригади силоміць закривали церкви й монастирі, скидали дзвони з дзвіниць, трощили ікони й палили церковні книги. Розгорнулися широкі репресії проти священнослужителів різних конфесій — їх арештовували, висилали до концтаборів та розстрілювали; їхню долю розділяли віряни, які відмовлялися зрікатися релігії. Одна лише Православна церква під час «безбожної п’ятирічки» втратила 70 єпархій і 95 % храмів. 

Розорені приміщення колишніх храмів і молитовних будинків часто перетворювали на музеї атеїзму, культурні установи, складські приміщення, проте значну частину культових споруд було повністю знищено. До прикладу, у Києві планувалося будівництво нового Урядового центру, що мав стати втіленням типової гігантоманії сталінської доби. Задля цього амбітного проєкту (реалізації якого завадила Друга світова війна) було знесено Михайлівський золотоверхий монастир — ця ідея викликала як заперечення мистецтвознавців, так і підтримку деяких діячів культури. Скажімо, Олександр Довженко 1932 року розмірковував: «При вирішенні проблеми будівництва парку культури Михайлівський монастир попроситься “піти”, він віджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні. Я думаю, коли ми знесемо Михайлівський монастир, то будівництво парку дасть потрібний ефект». Газета «Соціалістичний Київ» у 1933 році писала: «Києво-Михайлівський собор і монастир, подібно до “Софії” і Лаври, являв собою один із найбільш древніх центрів феодально-церковної експлуатації й мракобісся… Виявилося, що у нас багато різного мотлоху, але мало по-справжньому цінних пам’яток, які заслуговують на збереження і вивчення… Однак, захоплюючись охороною пам’яток церковно-феодальної старовини, ми забуваємо про охорону пам’яток цікавіших для робітничого класу».

Попри масштаби антирелігійної кампанії та зусилля, кинуті на її реалізацію, архітектори «безбожної п’ятирічки» не досягли мети. Перепис населення, проведений 1937 року, показав, що третина міського і дві третини сільського населення досі вважають себе віруючими. Щоби не визнавати невдачі, радянське керівництво ретельно приховувало дані перепису, які було оприлюднено лише після розпаду радянської держави.