Пацифікація у Галичині

Пацифікація — це репресивна кампанія, яку на теренах Галичини у вересні-листопаді 1930 року провела польська санаційна влада за наказом Юзефа Пілсудського. Метою каральних акцій, влаштованих силами поліції й армії, був культурний геноцид українського населення, примусова асиміляція і знищення українського руху опору.

Попри те, що 14 травня 1923 року Ліга Націй включила території Східної Галичини до складу Польщі за умови надання українцям автономії, польський уряд під керівництвом Юзефа Пілсудського знехтував цими зобов’язаннями, взявши курс на агресивну колонізацію та примусову асиміляцію українців. Було скасовано саму назву «Галичина» — тепер ці терени офіційно називалися Східною Малопольщею; припинено фінансування освіти українською мовою; українські громадські та політичні діячі зазнавали репресій.

Природно, що у відповідь на таку політику радикалізувався український рух опору. Українська патріотична молодь, зокрема члени новоствореної ОУН, розгорнули акції саботажу, спрямовані на польські адміністративні установи та приватне майно поляків, що проживали на галицьких землях. Вони перерізали телеграфні й телефонні лінії, влаштовували диверсії на залізниці та підпали майна. За словами історика Івана Гоменюка, є підстави вважати, що частину з цих підпалів вчинили самі власники, щоб отримати страхове відшкодування, оскільки на суто польських землях траплялися такі ж випадки, та їх не приписували українцям. «Можна говорити, що були протиправні дії, але будь-яка держава повинна розслідувати подібні акції. Натомість польська поліція не особливо переймалася, просто записуючи всі випадки саботажу чи те, що вони вважали диверсією, як діяльність якогось організованого українського підпілля, за що покарали в рази більше людей, із приниженнями і грабунками», — зазначає він.

Ці диверсії стали приводом для початку пацифікації. Рішення покарати Галичину та примусити її до лояльності Польщі було ухвалене 1 вересня 1930 року після консультацій Пілсудського з міністром внутрішніх справ Броніславом Перацьким. 16 вересня розпочалися каральні акції, які тривали до 30 листопада у 450 населених пунктах Східної Галичини. Облави пояснювали пошуком диверсантів із українського підпілля, однак насправді пацифікація мала всі ознаки відвертого терору — особливо коли до поліцейських загонів, що проводили обшуки і допити, долучилася армія. Польські військові били українців нагайками, морально принижували, змушували ганити Україну і співати польський гімн; відомо також про випадки зґвалтувань і вбивств. Формально всі пацифіковані села мали сплачувати полякам контрибуцію; на практиці ж це виглядало так, що солдати руйнували домівки і грабували господи, а також нищили збіжжя і продукти: виливали на землю молоко і сметану, розбивали яйця, розсипали зерно, крупи і борошно та поливали їх гасом, оцтом чи синькою, залишаючи людей без засобів до існування напередодні зими.

Окрему увагу каральні загони приділяли просвітницьким і культурним установам. Вони паплюжили національні символи, руйнували пам’ятники українським діячам, громили школи і читальні, грабували греко-католицькі парафії, чинили наругу над цвинтарями, де були поховані січові стрільці. Були закриті осередки «Просвіти» та «Сокола» і заборонена діяльність Пласту. На кінець 1930 року у всій Галичині залишилися лише чотири державні школи з українською мовою навчання.

Таке свавілля не могло пройти непоміченим. Українці зверталися з листами до міжнародних організацій — передусім до Ліги Націй, що мала бути гарантом захисту прав меншин на польських теренах. Українські мігранти за кордоном, зокрема у США, Канаді і Британії, зверталися до місцевих урядів і влаштовували акції протесту, завдяки чому пацифікація Галичини набула широкого розголосу у пресі. Зрештою, у січні 1931 року було скликано так званий «комітет трьох»: представники Італії, Норвегії та Британії мали розслідувати звинувачення, висунуті українцями польській стороні.

Розслідування збіглося у часі з активізацією підривної діяльності ОУН, і польські дипломати скористалися цим, щоби схилити комісію на свій бік. Вони стояли на тому, що пацифікація є реакцією на провокації українських націоналістів, наводячи як докази напади активістів ОУН на поштові відділення, вбивства комендантів поліції, а також убивство польського політика Тадеуша Голувка. Узявши до уваги ці аргументи, 30 січня 1932 «комітет трьох» ухвалив резолюцію, яка хоч і підтверджувала випадки насильства та зловживань з боку польського уряду, проте загалом покладала провину за політику пацифікації на українських націоналістів. Офіційна Польща пообіцяла покарати винних, однак відмовилася від виплати компенсацій постраждалим.

У короткотривалій перспективі пацифікація Галичини принесла бажані поляками плоди: провладний блок Пілсудського отримав на найближчих виборах понад 50 % голосів (під час каральних акцій із селян силою вибивали відповідні зобов’язання); кількість українських депутатів скоротилася більш ніж удвічі; саботажні акції ОУН тимчасово припинилися. Польський уряд був задоволений результатом, і газети бадьоро рапортували про те, що проблему розв’язано. Однак у тривалій перспективі пацифікація дала протилежний результат: вона утвердила за ОУН репутацію захисника українських інтересів і значно посилила популярність організації серед населення, зокрема молоді, а також дала поштовх розвитку національної самосвідомості вкупі зі зростанням ворожих настроїв до поляків, що згодом відгукнулося під час Волинської трагедії.