Німий документальний фільм Дзиґи Вертова, всесвітньо визнана класика кіноавангарду. Знятий 1929 року, заново відкритий у 1960-х роках. Посідає третю позицію у списку ста найкращих фільмів в історії українського кіно.
Експериментальну стрічку «Людина з кіноапаратом» Дзиґа Вертов зняв у співпраці з братом — оператором Михайлом Кауфманом. Саме йому належала й загальна концепція фільму: хроніка одного дня життя великого міста, зафіксована безпристрасною камерою-«кінооком». За словами Вертова, ця робота була покликана створити універсальну міжнародну мову кіно шляхом повного розриву з мовою театру та літератури.
«Людина з кіноапаратом» з’явилася на світ, коли Вертов через конфлікт з керівництвом державної студії «Совкіно» втратив роботу в РРФСР і перебрався до України. На Одеській фабриці ВУФКУ до радикальних творчих пошуків режисера, що на тлі сталінського наступу на свободу мистецтва вже зазнавав безжальної критики, поставилися приязно і дали зелене світло фільмові, відкинутому в Москві.
Отримавши благословення ВУФКУ, влітку 1928 року Вертов взявся за втілення свого новаторського задуму. Фільм знімали переважно в Одесі, а також у Києві й Харкові — без сценарію, без залучення акторів і штучних декорацій, про що глядача попереджають початкові інтертитри: «Без допомоги написів», «Без допомоги сценарію» та «Без допомоги театру». Зате брати Вертови дали собі волю, щедро демонструючи у стрічці найрозмаїтіші технічні прийоми. Вони використовують прийоми уповільненої та прискореної зйомки, подвійну експозицію, стоп-кадри, наїзди камер, гіпервеликі плани, лялькову анімацію та інші підходи, на яких згодом ґрунтуватимуться звинувачення у «формалізмі» — тобто переважанні форми над змістом.
Прем’єра «Людини з кіноапаратом» відбулася у 1929 року у Києві, Москві, а згодом у США. Але після виходу фільму сучасники — як критики, так і глядачі — його не зрозуміли. Режисер Сергій Ейзентшейн, що перебував тоді у сталінському фаворі, назвав фільм «хуліганством камерою без жодного сенсу». Західна критика теж загалом прохолодно поставилася до грандіозного експерименту Вертова: британський документаліст Пол Рота зазначив, що кіноспільнота не сприймала його як серйозного режисера і ставилася до його творчості радше як до жарту й витребеньків. Газета «Нью-Йорк Таймз», відзначаючи надзвичайно швидкий темп стрічки (що був у понад чотири рази вищий, ніж у будь-якого іншого фільму-сучасника), вказувала, що це робить її фізично складною для сприйняття: «Дзиґа Вертов не зважає на факт, що людське око фіксується на тому, що затримує увагу, на певний проміжок часу».
Через шквал нерозуміння і критики фільм «Людина з кіноапаратом» швидко опинився на маргінесі радянського мистецтва, а згодом був і зовсім забутий. Своє «друге народження» він пережив у 1960-х роках, уже після смерті Вертова, коли французькі кінематографісти «нової хвилі» відкрили для себе його творчість. Стрічка, відкинута сучасниками, отримала визнання наступних поколінь — скажімо, 2009 року кінокритик Роджер Еберт писав: «Його фільм був про Місто, про Кіно і про Людину з кіноапаратом. Про акт бачення, буття побаченим, підготовку до того, щоб побачити, осмислення побаченого — і нарешті про саме бачення чогось. Він увиразнив і опоетизував фантастичний дар, який уможливило кіно: упорядковувати те, що ми бачимо, керувати ним, надавати йому ритм і мову — і перевершувати його». 2014 року «Людину з кіноапаратом» було визнано найвидатнішою документальною стрічкою усіх часів за версією Британського кіноінституту (BFI).
Дзиґа Вертов
