«Тіні забутих предків» (у міжнародному прокаті — «Дикі коні вогню») — художній фільм Сергія Параджанова за повістю Михайла Коцюбинського. Знятий 1964 року на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. Посідає перше місце у списку ста найкращих фільмів в історії українського кіно.
Сценарій фільму написав сам Параджанов у співавторстві з фольклористом Іваном Чендеєм. Для цього режисер майже місяць прожив у його родині, спав на дивані в робочому кабінеті, розмовляв на «небезпечні» теми. «Мені не можуть пришити український буржуазний націоналізм, бо за національністю я вірменин», — жартував Параджанов (за іронією долі, згодом його звинуватять, з-поміж іншого, саме в українському націоналізмі).
У грудні 1962 року сценарій було затверджено, і в 1963-му розпочалися зйомки, які тривали понад рік і проходили у гуцульських селах Жаб’є (нині Верховина) і Криворівня — там, де Михайло Коцюбинський написав повість-першоджерело. На головні ролі взяли Івана Миколайчука (Іван), Ларису Кадочникову (Марічка) і Тетяну Бестаєву (Палагна). Спочатку фільм мав вийти до столітнього ювілею Коцюбинського, однак Параджанов, закохавшись у гуцульську культуру, відійшов від концепції ще одного ювілейного кіно і зосередився на тому, щоби максимально передати у фільмі її неповторність.
«Я ображав групу тим, що вивчав храми, ходив на хрестини, на похорони. Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності», — згадував Параджанов.
Мешканців Криворівні активно залучали до участі у масовці та обрядових сценах, вони також виконували автентичні народні пісні, які звучать у фільмі. «Гуцулів навіть возили до Києва, записували їх у павільйоні. Таких звукозаписів доти не було. І навіть тепер не можна знайти. А ще пам’ятаю, як нам треба було записати трембіти. Просто неба це важко було зробити, і Параджанов десятеро трембітярів разом із трембітами заледве запхав у літак і привіз до Києва», — розповідав композитор фільму Мирослав Скорик.
Відданий ідеї української автентики, Параджанов відмовився від створення російськомовної звукової доріжки для «Тіней», що було небаченим зухвальством для реалій радянського кіно. Прем’єра фільму в київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року також супроводжувалася політичним скандалом: Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали присутніх до протесту проти масових арештів української інтелігенції, застерігаючи від «повторення 1937 року».
Поки на батьківщині «Тіні забутих предків» мали недобру славу, за кордоном фільм викликав справжній фурор. Параджанова особисто вітали Федеріко Фелліні, Акіро Куросава, Анджей Вайда і Мікеланджело Антоніоні. Стрічку нагородили у 21 країні: загалом «Тіні» отримали 39 міжнародних нагород, 24 із них — гран-прі. 1991 року, після розпаду Радянського союзу, оператору Юрію Іллєнку, акторці Ларисі Кадочниковій, художнику Григорію Якутовичу і режисеру Сергію Параджанову присудили Шевченківську премію — Параджанов отримав її вже посмертно.
Сьогодні «Тіні забутих предків» входять до списку стрічок, які обов’язково мають переглянути претенденти на науковий ступінь із кінознавства. У Верховині в хаті, де Параджанов жив протягом зйомок, розташований музей «Тіней забутих предків».
Пов’язані матеріали
Сергій Параджанов
Юрій Іллєнко