«Навігатор з історії України. Повоєнний СРСР»

«Навігатор» по радянському повоєнню охоплює історію України від закінчення Другої світової війни в 1945 році й до відновлення незалежності в 1991 році та пропонує ґрунтовний огляд політичних, економічних і культурних подій повоєнного часу. Українська історія вписана в ширший європейський і загалом світовий контекст: доля українських земель пояснена у зв’язку з повоєнними змінами кордонів, підкреслено зв’язки між українським культурним опором тоталітарному режиму і європейськими революціями 1968 року, про стан радянського господарства розказано в контексті світової економічної ситуації тощо. 

Окрему увагу приділено радянським міфам — скажімо, про Союз як соціальну державу з дешевою ковбасою. Адже для того, щоб опиратися ностальгійній пропаганді, варто розуміти риторику, яку вона використовує. 

Бути українцями

Під кінець Другої світової війни склалася парадоксальна ситуація, суть якої найкраще передав один з еміграційних авторів: Україна була поневоленою, але державною нацією. Державною до тої міри, в якій її етнічні землі були об’єднані в межах однієї держави, що, окрім слова «Українська» в назві, мала інші структурні елементи: столицю, еліту й високу (тобто не фольклорну) культуру українською мовою. Звичайно, усі ці елементи мали характер симулякра, бо головні рішення щодо України приймалися не в Києві, а в Москві, але формально ця держава була українською!

Майбутнє України за Сталіна можна уявити з відповіді партійного функціонера на питання польського поета Чеслава Мілоша зразу після війни, що станеться з Литвою: «Литва буде — литовців не буде». Це, звичайно, не означало фізичного знищення литовців. Це означало, що литовці, як і українці, грузини та інші, мали розчинитися в єдиному радянському народі. Одним із кроків до цієї цілі було вимазування, з одного боку, українців з історії Другої світової війни, а з другого — усього того, що вказувало на відмінність між українцями та росіянами.

Сталін розв’язав українське питання, об’єднавши всіх українців у межах однієї української держави, але водночас позбавив його міжнародного виміру. Він закатав українців, як сардини, у консерву, і відтоді українське питання стало майже виключно внутрішнім питанням СРСР.

Проблема пам’яті

Історична пам’ять — це не лише про те, що суспільство пам’ятає, але й про те, що воно погоджується забути. Політика колективного забування особливо важлива для суспільства, яке переживає радикальні зміни: амнезія (втрата пам’яті) допомагає плавній трансформації. Так це було в повоєнній Західній Німеччині після краху Гітлера, в Іспанії після смерті диктатора Франко і навіть в Ізраїлі після його появи як молодої повоєнної держави. Однак у всіх цих випадках політика забування, по-перше, ніколи не була повною, а по-друге, тривала лише одне-два десятиліття, а потім, коли трансформація закінчувалася, дискусії про минуле розгорталися з новою силою. Політику Кремля за Хрущова та в перші роки Брежнєва теж можна розглядати як спроби перезавантаження радянської системи. Але з кінця 1960-х ці спроби припинилися. Замість реформ на перше місце поставили втримання стабільності. А політика колективної амнезії в Радянському Союзі тривала майже до останніх років.

Так було в кожній радянській республіці без винятку. Та в Українській РСР, як виглядає, це набрало крайнього вияву. Окрім радянських репресій, забуванню підлягало все, що містило бодай натяк на відмінність української історії від російської. За винятком Хмельницького, заборона стосувалася майже всіх козацьких гетьманів. Офіційно твори Шевченка не були заборонені, але його антиросійські поеми публічно не читалися, несанкціоноване покладання квітів до його пам’ятника прирівнювалося до антирадянської діяльності, а підготовлені в 1960-х до друку матеріали слідства над Кирило-Мефодіївським братством кілька десятків років пролежали на полиці й вийшли друком аж у 1990 році. З непропущених до друку радянською цензурою творів Івана Франка можна було скласти цілий том. Праці російських дореволюційних імперських істориків Соловйова і Ключевського в повоєнному СРСР видавалися мільйонними накладами, тоді як роботи Грушевського, котрий при кінці життя став радянським академіком, були заборонені.

Центральною подією, навколо якої будувалася офіційна політика пам’яті, була Друга світова війна. У Радянському Союзі її перейменували на «Велику Вітчизняну» і скоротили на два роки: ця війна почалася з «віроломного нападу нацистської Німеччини» 22 червня 1941 року — так, ніби зелене світло цій війні не дав пакт Молотова-Ріббентропа і Червона армія не воювала з вересня 1939 року. Пам’ять про війну відтіснила на другий план пам’ять про революцію. Що й не дивно: якщо революція та громадянська війна поділили населення на декілька ворожих таборів, «Велика Вітчизняна війна» була символом єдності радянських громадян у боротьбі проти спільного ворога. Іншими словами, пам’ять про останню війну ідеально надавалася для створення образу згуртованого й однорідного суспільства.

Замовчуванню підлягали окремі акти масового насильства проти мирного населення. У Радянському Союзі не можна було говорити не лише про Голодомор, але й про Голокост та Волинську різанину. Замовчування Голокосту в повоєнній Україні досягло екстреми. Скажімо, якщо в Естонській РСР можна було прочитати про Голокост навіть у підручниках, а в Литві ця історія подавалася заретушовано, то в офіційній історії Української РСР, надрукованій у 1977–1979 роках, не було жодної згадки не лише про Голокост, але й про євреїв узагалі. Таким чином, жертв масового насильства вбивали двічі: уперше — фізично, удруге — знищуючи пам’ять про них.

Існування кожної нації залежить від її пам’яті. Забери в неї пам’ять — і вона втрачає здатність до самостійної дії. Спочатку нація сама забуває про себе, а потім про неї починає забувати світ. Це, власне, те, що відбувалося з повоєнною Радянською Україною. Та її пам’яті все ж виявилося достатньо, щоби прагнути свободи. Проголошення української незалежності стало найбільшим внеском України у світову історію. Воно поклало кінець супердержаві, яка виникла після Першої світової війни, зміцнилася після Другої і несла загрозу третьої у конфронтації з «капіталістичним Заходом». Радянський Союз не конче мусив померти. Міг померти комунізм, але СРСР міг зберегтися. Кінець його існуванню поклала українська незалежність: щойно Україна вийшла із Союзу, він перестав існувати. Як і передбачали раніше, СРСР без України виявився неможливий.

(Фрагмент із книжки Ярослава Грицака «Подолати минуле: Глобальна історія України»)