1430 року король Владислав-Ягайло надав у Єдльні, а 1433-го підтвердив у Кракові привілей, яким проголошувалася особиста недоторканність усієї шляхти Королівства Польського: надалі ані король, ані його урядники не могли нікого ув’язнити без судового вироку (neminem captivabimus nisi iure victum). Привілей також закріплював заборону конфіскації маєтків без вироку суду. Умовою надання привілею була згода шляхти на обрання наступником на троні малолітнього сина Владислава-Ягайла — майбутнього Владислава ІІІ (Варненчика).
Наданню привілею передував невдалий Брестсько-Куявський сейм 1425 року, на якому король відмовився від запропонованих шляхтою домовленостей, практично аналогічних Єдлнинському привілею. Через п’ять років ситуація сприяла поступливості Ягайла: великий князь литовський Вітовт готувався отримати від імператора Священної Римської імперії корону. А це могло як суттєво змінити стосунки між двома членами Кревської унії, так і розширити число потенційних кандидатів на трон після смерті польського короля.
Водночас Владислав-Ягайло урівняв у правах усю шляхту королівства, зокрема з «руського домену» — особистої королівської власності. «Руський домен» охоплював частину земель держави Романовичів, або Руського королівства, яка потрапила до рук польського короля Казимира III в результаті війни між претендентами на Русь після смерті її володаря Юрія Тройденовича 1340 року. Казимир ІІІ титулувався «господарем Руської землі», а його намісники — «старостами Руської землі». У кінці XIV століття до королівського домену увійшло й Поділля.
Казимир ІІІ і його спадкоємці не поспішали з правовою уніфікацією цих теренів, адже місцеві бояри-шляхта були обтяжені значною кількістю зобов’язань щодо володаря: данинами, послугами щодо забезпечення королівського двору й утримання замків, службою урядникам, які представляли на місцях центральну владу. Тим часом коронна шляхта після Кошицького привілею 1374 року — першого договору короля з його привілейованими підданими — значно розширила свої свободи. Її зобов’язання щодо володаря обмежувалися військовою службою в разі зовнішньої загрози та сталим податком із нерухомості (два гроші з лану/волоки землі). Тож завданням для руської шляхти якраз і було досягти прав решти коронної «братії».
Унаслідок Єдлнинського привілею невелика різниця у правах все-таки зберігалася: руська шляхта до смерті Владислава-Ягайла мала сплачувати податок вівсом. Проте й після смерті короля в 1434 році їй довелося поборотися за свої привілеї. Польський хроніст Ян Длугош записав, що вистачало тих, хто виступав проти поширення прав, здобутих польською шляхтою, на руських сусідів по королівству. Утім, юний Владислав ІІІ уже невдовзі після коронації здійснив батькову обіцянку, і від його привілею 1434 можна говорити про правову рівність усієї шляхти Польського королівства.
Хоча Русь, що складалася з Руського, Подільського та Белзького воєводств, і не мала в Королівстві Польському автономії (ба більше, формально навіть входила до складу Малої Польщі), однак у тогочасній свідомості вона поставала як окрема провінція Польського королівства поруч із Малою та Великою Польщею. Примітно, що правник Якуб Пшилуський у своєму зібранні прав Королівства Польського, укладеному 1533 року, окремо виділяє права князівства Руського, а чи землі Руської. Про свою Русь, яка сягає коренями окремої держави в минулому, говоритиме й Станіслав Оріховський.
Шляхта колишнього «руського домену короля» ще не раз продемонструє стійкість в обороні своїх «свобод і вольностей», зберігаючи окремішність і не раз виступаючи на сеймах із власною програмою. Із її середовища, починаючи з 1520-х років, вийде низка лідерів шляхетського руху за серйозне реформування Королівства Польського (так званий Екзекуційний рух).
Авторка: Наталя Старченко
Ян Матейко. Республіка в зеніті влади.
Владислав ІІ Ягайло
Вітовт
Владислав III Варненчик