Станіслав Оріховський

Його називали «вітчизни славетним символом», а Мартін Кромер, історик і політик, що тривалий час подорожував Європою як дипломат, писав до нього: «В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині я чув схвальні відгуки про твої твори, які становлять гордість і славу вітчизни. Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості». Твори Оріховського справді були знані серед європейських інтелектуалів; їх широко видавали й перевидавали в тогочасній Європі.

Син Русі

Народжений 11 листопада 1513 року на Перемишльщині, у шляхетській сім’ї, де обоє батьків були етнічними поляками, він твердив, що його мати, Ядвіга Баранецька, —русинка, а для певності свого руського походження додавав і діда — нібито православного священника. «Я русин, чим пишаюся і про це відверто заявляю», — зауважив Оріховський в одному з текстів.

Оповідаючи про свою генеалогію в листі до папського нунція Джовані Франеческа Комендоне у 1564 році, Оріховський називає вітчизною Русь, а водночас зазначає, що його предки по чоловічій лінії — польські лицарі — прийшли на ці землі, одружилися з русинками і стали руськими воїнами.

Це символічне перетворення прибульців-поляків на русинів через «осілість» на землях Русі — невипадкове. Саме володіння землею в певному регіоні — а значить, належність до певної шляхетської корпорації — швидко творило з прибульців «політичних» русинів, волинян, киян тощо. Адже ці спільноти були маленькими самоврядними «республіками», представленими на сеймі (найвищому державному органові) власними послами. Посли ж передусім мали дбати про інтереси своїх виборців (і свої як членів спільноти), відстоюючи їх на сеймиках. «Місце прописки», отже, було важливою цеглинкою множинної ідентичності тогочасних людей.

Що таке Русь?

Чи мислив Оріховський свою Русь ширше, ніж Руське воєводство, до якого належала і Перемиська земля — його мала батьківщина і, за його ж словами, осередок вченості, що не поступався італійським містам?

У часи Оріховського Русь у складі трьох воєводств — Руського, Подільського та Белзького — виразно фіксується як окрема провінція Королівства Польського поряд із Малою та Великою Польщею. Про Руське князівство згадує, скажімо, в своєму компендіумі прав Королівства Польського королівства та його провінцій (Leges seu statuta ac privilegia Regni Poloniae, 1553 рік) Якуб Пшилуський, близький до Оріховського правник та філософ.

Очевидно, що до творення уявлення про Русь та її славне минуле доклався й сам Оріховський. У його промові до польської шляхти, яку Якуб Пшилуський вмістив на початку компендіуму, оспівано Польську Корону як ідеальну державу, а водночас згадано й Русь. Вона, за словами Оріховського, добровільно приєдналася до Польщі, зваблена її правами і вольностями, а не здобута зброєю. Автор пише: «Чи ви гадаєте, що Русь — королівство дуже розлоге і потужне — стало вашою провінцією зі страху перед вашою збройною потугою, а не з прагнення вольності? Огляньтеся на кордони Польщі, зважте сили вашого королівства, побачите, що народ ваш не поширюється поза Карпатські гори і поза Віслу»; тож не на силі йому тягатися з потугою та розлогістю Русі, а водночас із численністю русинів.

У вже згадуваному листі до нунція Комендоне Оріховський зазначає, що свою віру русини отримали з Константинополя через хрещення князя Володимира. Очевидно, що автор так чи так пов’язує свою Русь із давньою державою Рюриковичів. Він також згадує, що руська шляхта складається із католиків і православних, а от простолюд тримається «грецької» віри.

У своїй історичній візії Русі Оріховський використовує легенду про грамоту Олександра Македонського, який нібито за великі заслуги полководців-слов’ян надав їм землі від Північного моря до Адріатики. Цю легенду, що виникла, імовірно, на початку XV століття в Чехії, Оріховський творчо переробив. Він ідентифікував полководців як Чеха, Леха і Руса (в тогочасних етногенетичних концепціях прабатьків трьох народів), а також виділив Рутенію поміж слов’янських земель. Українські автори згодом використовуватимуть цей сюжет для творення народного родоводу та обґрунтування ідеї про договірне постання Речі Посполитої, яку утворили три політичні народи: руський, польський і литовський.

Політичний поляк

Водночас як громадянин Королівства Польського Оріховський мислив себе політичним поляком. У листі до італійського мислителя Паоло Рамузіо він писав: «Щороку посилаємо до вас, у Падую, багато юнаків. Серед них є і мої земляки та родичі: Станіслав Ваповський і Станіслав Дрогойовський, які подають великі надії. Дуже хочу, щоб ти з ними познайомився, аби завдяки їм міг спізнати талант нашого [руського] народу: вони нині у Падуї вважаються поляками, оскільки Русь є провінцією, що входить до складу Польщі». У приписуваній Оріховському і часто цитованій сьогодні формулі «gente Ruthenus, natione Polonus» («люду руського, нації польської»), яка демонструє множинні ідентичності ранньомодерної людини, поняття gente і natione не підпорядковані одне одному. У тогочасному мовленні вони були синонімічними і перекладалися як «народ».

Ця ширша ідентичність Оріховського як члена політичного народу-шляхти, відповідального за державу, визначала й тематику його творів, зосереджену на поняттях ідеях республіки, права, спільноти громадян, свободи, обов’язку, суспільного договору тощо. Відповідальність за свою вітчизну Оріховський вважає чи не головною ознакою свободи громадянина (чи сукупності громадян, об’єднаних спільними правами, які й складають сутність республіки). Свобода постає передусім як можливість обирати свого зверхника — короля, дискутувати над спільними проблемами, себто мати «вільний» голос, а також брати найширшу участь в реалізації влади. Інструментом, через який втілюється свобода, є право, що утримує спільноту від сповзання у сваволю й перетворення влади на тиранію. Саме право є справжнім володарем, чия влада однаково поширюється і на короля, і на його підданих. Воно оберігає недоторканність особи та її майна, які у добре впорядкованій державі можна відібрати лише за судовим вироком. Владні повноваження короля обмежує договір із народом, тож король не може наказувати нічого, що виходить за межі права. Шляхтич, як було прийнято говорити, винен своєму володареві лише два гроші з лану (фіксований земельний податок), посполиту війну (обов’язок боронити свою країну) та королівський титул на судовому позові (позивання до суду від імені короля).

Сміливий інтелектуал

Ідеї Оріховського були продовженням інтелектуальних здобутків попередників — а водночас мислитель сміливо розсував межі, які встановлювала традиція. Такій інтелектуальній відвазі, очевидно, сприяла добра освіта, яку він здобував спочатку в Краківській академії, а потому по європейських університетах: Віденському, Віттенберзькому (де близько спілкувався з Мартіном Лютером і Філіппом Меланхтоном), Падуанському й Болонському. До кола його знайомих належала низка визначних європейських постатей — скажімо, Лукас Кранах Старший чи Альбрехт Дюрер.

Прикладом сміливості Станіслава Оріховського може бути його приватна історія — одруження попри те, що він був духовною особою в католицькій церкві, яка вимагала целібату. Одружившись, Оріховський вступив у гострий конфлікт не лише з духовними ієрархами королівства, а й із самим королем. Його справу розглядали сейми; її запропонували поставити на порядок денний Тридентського собору. Проте широка підтримка, яку зміг організувати бунтівний канонік, змусила відступити навіть папу. У боротьбі за право мати сім’ю Оріховський зміг мобілізувати впливових покровителів, найвищу еліту королівства, а водночас широку мережу приятелів і родичів різних конфесій, врешті — широкі кола незадоволених католицькою церквою. А проте платою за визнання законності шлюбу став його перехід від гострої критики католицизму до нищівних інвектив у бік вчорашніх союзників-протестантів.

Епоха розмаїття

Хай там як, але період, коли жив Станіслав Оріховський, недаремно вважали золотою добою шляхетської демократії. Це були часи великих сподівань на реформування держави, гордості за найкращу в Європі республіку — Королівство Польське, перемог у боротьбі з королем за право обирати володаря всією шляхтою, релігійних шукань, у яких звучали голоси про необхідність створення своєї національної церкви, незалежної від папи. У Польській Короні знаходили притулок втікачі від релігійних переслідувань: і голландські меноніти, і чеські брати, і до 80 % утікачів-євреїв із усієї Європи. У Великій Польщі шляхта й міщани німецького походження були переважно лютеранами, як і більшість населення Королівської Пруссії та Лівонії, де боронити свої позиції доводилося католикам. У Великому князівстві Литовському серед кальвіністів були як найвищі достойники, так і селяни. У Малій Польщі серед еліт і значної частини шляхетського загалу, зокрема його активних лідерів, теж не бракувало кальвіністів. Вистачало прихильників Реформації й серед самих католицьких єпископів. Скажімо, Анджей Зебжидовський, учень Еразма Роттердамського, під кінець життя краківський єпископ, любив поговорити про «трьох найбільших брехунів людства — Мойсея, Ісуса й Магомета».

Мандруючи європейськими університетами, молодь із Королівства Польського знайомилася з найвизначнішими інтелектуалами та їхніми ідеями, а заразом змінювала конфесії, шукаючи надійних шляхів для спасіння душі. Ці пошуки свого місця в мінливому світі спонукали запитувати «хто ми?». Недаремно Оріховський так часто пише про своє русинство.

Серед його оточення були найвідоміші люди Королівства Польського, а водночас — щільна мережа руської шляхти, родичів і приятелів. Різне походження й віросповідання не заважало цим людям обирати за вітчизну Русь, а себе називати русинами, зокрема відстоюючи свою іншість щодо решти мешканців королівства, а згодом — Речі Посполитої. Сам Оріховський назве їх роксоланським цвітом — тих Ваповських. Сенявських, Стариховських, Гербуртів, Мелецьких, Фрідронів, Броньовських, Дрогойовських і багатьох інших.

Українці ще мають відкрити для себе це незвичне минуле, яке дивує тривкістю руської (української) ідентичності. Вона творила з людської мішанки, що потрапляла на українські землі, спільноти з власними інтересами, а найголовніше — з власною пам’яттю про славне минуле своєї Русі. Чи не найяскравішим символом цього руського світу був Станіслав Оріховський.

Авторка: Наталя Старченко