Будинок Полтавського губернського земства

Перший зразок українського архітектурного модерну, пам’ятка архітектури національного значення. Споруджений протягом 1903–1908 років за проєктом Василя Кричевського.

Коли наприкінці ХІХ століття Полтавське земство вирішило, що потребує більшої садиби, ніхто й не припускав, що оселя міського уряду стане першою ластівкою української версії модерну. Навпаки, перший затверджений проєкт будівлі, який розробив полтавський архітектор Олександр Ширшов і допрацював киянин Володимир Ніколаєв, був типовим для того часу зразком французького неоренесансу. Його навіть почали будувати: у середині 1903 року були готові фундамент і частина стін. Утім, унаслідок палкої публічної дискусії про те, що все-таки має репрезентувати садиба уряду, роботу призупинили — й оголосили конкурс на розробку нового проєкту.

Уже невдовзі члени конкурсної комісії розглянули вісім пропозицій, серед яких був сміливий і неочікуваний проєкт Василя Кричевського, натхненний народними традиціями й зокрема гончарством Полтавщини. Він і переміг.

Нове бачення потребувало чималої праці: у процесі будівництва архітектор виконав понад 500 робочих креслень. Будівельні й оздоблювальні матеріали звозили з різних губерній та кількох країн. За словами живописця Сергія Васильківського, це був «дім як грім». Творці будинку закопали в підвалі закладну дошку з двома надписами: «Зробили, скільки могли. Хай зроблять краще, скільки зможуть» та «Ми — піонери українського стилю. Помилка за фальш не вважається». Так розпочалася історія українського архітектурного модерну.

Утім, не тільки стилістика будинку була новаторською. Його творці використовували найсучасніші матеріали й технології — зокрема металоконструкції та залізобетон. Дім мав парову систему опалення й першу в Полтаві керамічну черепицю.

Із фасаду будівля має два з половиною поверха, із боку двору — три з половиною. Її середня частина — це центральний хол, вестибюль, парадні сходи, зала засідань. В інших частинах широкі коридори об’єднують кабінетні приміщення, що розмістилися на двох поверхах. Із боку двору на третьому поверсі розташувалися музейні зали. Одне крило мало готельні номери, підвальний поверх — архів і господарські кімнатки.

Симетрична Ш-подібна споруда поєднала в собі традиції народного, храмового і фортечного будівництва. Зовні її прикрашають об’ємні виступи та дві високі башти. Трапецієподібні вікна другого поверху римуються з такою самою формою лоджії та дверних прорізів. Українська стилістика вгадується в різьбленні дверей «деревом життя» й орнаментах-вазонах на стінах. Герб Полтави увінчує центральні портальні вікна. Фриз увиразнений стилізованими вазами та витонченими кольоровими трояндочками. Дах будинку — блакитно-зелена полив’яна черепиця, що під сонячними променями переливається небесними відтінками. Інтер’єр будинку теж вражає красою: синьо-білі колони холу орнаментовані вазонами, балюстрада широких мармурових сходів прикрашена куманцями з колоссям стиглої пшениці, фаянсові кахлі на стінах розфарбовані блакитно-зеленими квітами.

Рослинні орнаменти виконано за ескізами Миколи Самокиша. Картини «Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря» (нагадування про козацьку демократію), «Козак Голота і татарин» (сцена оборони Полтавщини й козацької звитяги) і «Ромоданівський шлях» (сюжет про торгівлю та підприємництво) написав Сергій Васильківський із допомогою Миколи Уварова та Михайла Беркоса.

До 1920 року в будинку містилися губернська земська управа і музей. У 1920-му з нього зробили Центральний пролетарський музей Полтавщини. На жаль, пожежа 1943 року сильно пошкодила будинок: було знищено дах, мансарду й частину другого поверху. Протягом 1958–1964 років будівлю реставрували, керуючись проєктом Петра Костирка (помічника й учня Кричевського), В’ячеслава Крачмера, Надії Квітки й Давида Гольдінова; у цей час будинок зазнав змін у фасаді та інтер’єрі. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років реконструкції зазнала зала засідань земства, а пізніше в 1990-х було відновлено картини й розписи (роботами керував Леонід Тоцький). Екстер’єр будинку реставрували на початку 2000-х років.

Сьогодні тут міститься Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, де зберігається біля 300 000 експонатів.