Палац у Тартакові

Палац у Тартакові

Тартаків з тих місць, які легко проминути (десять кілометрів на схід від Сокаля, не найвідоміша туристична місцевість), але точно не варто. Його красивезний необароковий палац ви запам’ятаєте надовго  — хай він зараз і руїна. 

Зведений палац на замовлення Збігнева Лянцкоронського у 1896–1900 роках на рештках оборонного замку Потоцьких із XVII століття. Усе, крім одного крила старої твердині, попередньо розібрали: у ті часи не дуже панькалися з архітектурними пам’ятками. Шкода трохи, звісно: замок, резиденція Щенсного Казимира Потоцького, був ще в гарному стані (про це є згадка за 1892 рік) — та й загалом мав бути цікавим. За описом 1847 року відомо, що був він великий, оточений глибоким ровом, мав фрески на стінах і гарну бібліотеку. Зараз навіть слід від земляних укріплень знайти непросто. Як непросто й повірити, що південно-західні стіни з контрфорсами — це і є найстаріший релікт Тартакова, справжній фрагмент фортеці. Чи було тут зручно Щенсному Казимиру? Хтозна. Трохи пізніше він збудує для коханої дружини Христини з Любомирських місто Кристинопіль — сучасний чи то ще Червоноград, чи то вже Шептицький. 

У часи Потоцького за жвавістю торгівлі й багатством Тартаків значно обганяв сусідній Сокаль. З появою Кристинополя вир життя почав переміщатися туди, а в Тартакові оселився племінник Фелікса (тобто Щенсного, або ж Щасливого) Казимира, багатій Францішек Салезій Потоцький. За часи його панування в містечку було засновано іудейську друкарню й мануфактуру з виготовлення сукна, що діяла до 1811 року. Замок же став місцем шляхетських зустрічей та оперних вистав. 

8 березня 1781 року Тартаківський і Кристинопільський ключі в Потоцьких купив князь Адам Понінський. Та борги в нього росли ледь не щодня, тож Тартаків конфіскував австрійський уряд, а в 1820 року купив якийсь Феліціан Росновський. Як посаг його доньки Рози Тартаків перейшов у 1849 році до рук Лянцкоронських. Далі ми вже знаємо: Збігнев Лянцкоронський, перебудова. Вважалося, що за архітектурний взірець правила споруда «Casino de Paris» у Монте Карло. Та візуально ці будинки зовсім не схожі.

Палац був красивий і зовні, і всередині. Стіни однієї з кімнат виклали вишуканими панелями з місцевого явора, у які були вставлені живописні роботи на полотні, що походили ще зі старого замку Потоцьких. Сходи на другому поверсі прикрашали височенні (понад метр) різьблені підсвічники.

До 1939 року Тартаковом володіла родина Урбанських. Остання власниця палацу, меценатка Марія Ружа Флорентина Урбанська, так і не вийшла заміж, бо порядної пари не трапилося. Мешкала переважно у Львові, де мала квартиру. За те, що мала маєток, табун з 50 коней, 30 корів, парову молотарку, а ще «експлуатувала трудящих» (платила робітникам за їхню працю), радянська влада завела на неї контрольно-наглядову справу П-200007. 10 квітня 1940 року жінку, розбиту паралічем, етапували на Сумщину, де засудили до п’яти років позбавлення волі, а в грудні того самого року перевели в Йошкар-Олу. Там вона й померла від виснаження та хвороб у вересні 1942 року. Але ще у львівські часи жінка встигла скласти заповіт на користь дітей Сокальщини. 

Тартаків увійшов і до літератури. У 1887 році вийшло друком готичне оповідання «Мертві ненаситні» львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха (1836–1895) — того самого, від чийого прізвища походить термін «мазохізм». У юності Леопольд багато подорожував Галичиною і Покуттям, цікавився старими руїнами й давніми легендами. Імовірно, бував і в Тартакові. Але складно сказати, чи багато правди в тому, як він описує замок Потоцьких. 

Мазохістично сьогодні навіть думати про всі ті живописні роботи, що висіли і в покоях зі стінами, оббитими штофом, і в кімнатах зі шпалерами на стінах, про стару бібліотеку, колекції срібла, про всі ті милі чийомусь серцю дрібнички, котрі розтрощили, спалили, знищили російські війська, коли зайняли село в 1915 році. Підлога покоїв була всипана битим кришталем і порцеляною — так, ніби солдафони зробили це спеціально, підкреслено знущаючись. Ті книги, які не спалили, розірвали. Дивом вціліло велике дзеркало з гербом Урбанських — воно, кажуть, дотепер зберігається в будинку культури Сокаля. 

У Першу світову війну постраждав не лише палац, але й прегарний парк навколо нього, колись повний магнолій, азалій та інших екзотичних рослин. 

Палац ще був родинним гніздом у міжвоєнний час, та від його колишньої розкоші вже майже нічого не лишилося. А в радянську добу тут влаштували сільську (бо Тартаків понизили до села) школу. Дітям, звісно, про Потоцьких та Урбанських не розповідали, як і про історію настільки красивого освітнього закладу. Та за дивним збігом класи в салонах і будуарах стали виконанням останньої волі господарки маєтку — Марії Урбанської. Вона ж, нагадаємо, усе своє майно заповідала дітям Сокальщини. 

Так було до 1990-х, коли в Тартакові звели нову велетенську школу. Діти покинули старі стіни — і вітальність покинула палац. Були плани перетворити комплекс на будинок відпочинку для шахтарів (Сокальщина ж — Донбас Галичини). Та не встигли: за два роки він згорів. Нова освітня махина стоїть напівпусткою: такої величезної школи селу на півтори тисячі мешканців не потрібно. А палац пробує оживити і зробити видимим для туристів львів’янка Ганна Гаврилів та її організації «Спадщина.ua».

Авторка: Ірина Пустиннікова