Гордій Брасюк

Гордій Брасюк народився у родині церковного старости села Луки на Житомирщині. Закінчивши церковно-парафіяльну школу, вступив до Житомирського комерційного училища, на той час очолюваного братом композитора Бориса Лятошинського. Інтелігентна родина Лятошинських радо гостила Гордія: запрошувала на обіди й літературно-музичні вечори, дозволяла користуватися бібліотекою. Саме там він познайомився з творами українських класиків і відчув у собі хист до письменства.

1917 року Брасюк вступив до житомирської філії відновленого товариства «Просвіта», де став одним із найактивніших учасників. 1919 року закінчив училище, здобувши фах бухгалтера, і вступив добровольцем до лав армії УНР, а після вимушеного відступу УНР деякий час переховувався по селах.

Після закінчення радянсько-української війни Брасюк переїхав до Києва і вступив до Інституту народної освіти. Тут він долучився до літературного об’єднання «Ланка», лідером якого був Валер’ян Підмогильний. До «Ланки», що згодом змінила назву на МАРС (Майстерня революційного слова), належали також Григорій Косинка, Євген Плужник, Марія Галич, Тодось Осьмачка, Іван Багряний та інші. Крім колег-«марсіан», Брасюк приятелював із Миколою Бажаном, Миколою Хвильовим й Іваном Багряним, а також з Костянтином Гамсахурдіа — одним із найзнаковіших грузинських письменників ХХ століття. Брасюк був серед перших сценаристів новоствореної Київської кінофабрики — однак ті фільми не збереглися.

Оповідання Гордія Брасюка виходили друком у часописах; він також видав кілька повістей і романів: «Безпутні» (1926), «В потоках» (1927), «Устинка» (1929), «Донна Анна» (1929), «Сни і дійсність» (1930). Однак більшовицька критика не любила його творів — мовляв, ці міщанські тексти ніяк не сприяють соціалістичному будівництву; особливо нищівної критики зазнав звинувачений у «дрібнотем’ї» роман «Донна Анна».

Уперше Брасюка заарештували 1930 року. Йому інкримінували членство у «Просвіті», службу в УНР й особисті зв’язки з Костянтином Гамсахурдіа, чиї книжки також були оголошені ворожими більшовицькому режиму. «[Твори Брасюка] нічого спільного не мають з пролетарською творчістю… розраховані виключно на темні і міщанські верстви населення», — було сказано в обвинувальному акті. «На шлях боротьби проти радянської влади я став у 1918 — 1919 роках… вважав, що більшовики взагалі проти культури і, зокрема, проти українського відродження», — свідчив він сам. Брасюка засудили до п’яти років таборів за антирадянську діяльність — він став одним із перших репресованих письменників Розстріляного відродження, хоча й уникнув смертного вироку.

Відбувши покарання в Казахстані й на будівництві Біломорканалу, Брасюк повернувся до дружини, що мешкала в Запоріжжі. Публікуватися він більше не міг, тож мусив влаштуватися на роботу за фахом — плановиком-економістом у «Харчопромспілку». Та 1941 року Брасюка заарештували повторно, не висунувши жодних нових звинувачень, просто як потенційного «ворога народу». Під час обшуку у нього вилучили рукопис нового роману «Чечель» — про Миколу Чечеля, активного діяча Центральної Ради. Цьому твору ніколи не судилося побачити світ.

На відміну від багатьох інших колег по цеху, Брасюк ніколи не мав симпатій до більшовиків — про це він відкрито сказав під час допиту вже після другого свого арешту. «Я стояв за самостійну Україну, за Україну без протекторату будь-якої держави. Я не бажаю бачити радянської влади, але не проти рад, лише щоб ці ради були без більшовиків», — такі слова зафіксовані у протоколі. За це Особлива нарада при НКВС засудила його до десяти років таборів.

Відбувати покарання Брасюка відправили на північ Свердловської області, у табір Івдельлаг. Там він тяжко захворів, і табірне керівництво зрештою «відпустило» його на волю — помирати. Ледве діставшись Казахстана, Брасюк потрапив до лікарні, звідки написав листа сестрам, просячи допомогти йому дістатися додому. Сестри зібрали гроші й вислали на адресу лікарні, однак відповіді не отримали. На запит дружини головний лікар відповів, що такого хворого тут ніколи не було, хоча Гордій у листі вказав навіть номер своєї палати. Подальші його сліди просто загубились у небутті.

Твори Гордія Брасюка були під забороною аж до розпаду Радянського союзу. Вони не виходили друком понад 80 років — деякі з них взагалі довгий час вважалися втраченими. Тож його ім’я й сьогодні відоме лише вузькому колу читачів.