Аттіла

Аттіла (знаний також як Атил, Атлі, Етцель) — правитель, який очолював гунів від 434 року до своєї смерті в 453 році. Аттіла володарював на просторах Європи й Азії від Волги до Рейну.

Про самого Аттілу відомо небагато. Знаємо, що він походив з царського роду гунів. Найімовірніше, його батьком був Мундзук або Бендегуз, брат правителя гунів Руа. Про Руа у візантійських хроніках написано, що в 433 році Константинополь мусив регулярно віддавати йому «плату за мир», після отримання якої гуни зобов’язувалися не вдиратися в межі імперії. Руа погрожував розірвати договір, якщо імперія продовжить переховувати в себе на теренах племена, які гуни вважали своїми рабами. 

Уже наступного 434 року згадані співправителі гунів: Бледа й Аттіла. Вони змусили константинопольського імператора Феодосія Молодшого до «плати за мир», яка була вдвічі більша за попередню. Протягом десяти років гунами правив дуумвірат Аттіли й Бледи. Про стосунки співправителів історики відомостей не подають. Єдина відома історія — про блазня Зеркона. 

У 441–442 роках гуни загарбали значну частину префектури Іллірік, розташованої на землях сучасних Албанії, Чорногорії, Хорватії, Боснії та Герцеговини й Сербії. Унаслідок військової операції вони захопили чимало здобичі, а також славнозвісного блазня, який розважав головнокомандувача східно-римського війська Аспара. Блазень Зеркон мав відразливу зовнішність — був карликом-горбанем із деформованими ногами. Зеркон відзначився тим, що відпускав в’їдливі дотепи щодо Аттіли.

Про особистість Бледи найбільше можемо дізнатися з фрагмента, де йдеться про Зеркона. Бледа обожнював свого блазня, натомість Аттіла його терпіти не міг. Заради жарту Бледа віддав за дружину Зерконові знатну візантійську жінку. 

Причина смерті Бледи, яку датують, за різними свідченнями, 444, 445 і 446 роками, достеменно невідома. Одна з найпоширеніших версій: його в пориві люті через Зеркона і його дотепи вбив Атілла, який потім став правити гунами одноосібно. 

Після цього війна гунів із Візантією спалахнула з новою силою. Гуни підійшли під зруйновані землетрусом стіни Константинополя в 447 році (невідомо, чи вдалося візантійцям відбудувати стіни). На узбережжі Мармурового моря, на Галліполійському півострові, відбулась остаточна битва, у якій перемогу здобули гуни на чолі з Аттілою. Тож «плати за мир» укотре значно збільшилися — і стали щорічними. 

Відомо, що в ці роки була спроба організувати замах на життя Аттіли. Змову викрили, але Аттіла змилувався над відповідальним за замах візантійським послом Вігілою, узявши за нього значний викуп. 

У 451 році розпочався найвідоміший похід Аттіли — до Галлії. Найбільшим боєм галльської кампанії стала битва на Каталаунських полях 15 червня 451 року. Гуни не були розгромлені, але зазнали відчутних втрат і мусили відступити до Паннонії, де вже тривалий час розташовувалася головна ставка Аттіли. Наступного року він повів свою армію до Італії, сплюндрував її північні області. Зупинити цю навалу військовою силою римляни виявилася неспроможні — ситуацію врятувала лише епідемія, що спалахнула в таборі гунів. Аттіла знов повернувся до Паннонії, де помер у 453 році.

Причини його смерті різні історики подають по-різному, але сходяться в тому, що Аттіла мав весілля. Найімовірніше, його черговою дружиною стала готка на ім’я Ільдіко. Після цього версії розходяться: за однією молода дружина заколола свого чоловіка уві сні, за другою — Аттіла перебрав з алкоголем, уві сні кров пішла горлом, і він захлинувся.

Смерть Аттіли призвела до гострої боротьби за владу й до подальшого розпаду імперії гунів. За легендою, поховали Аттілу в трьох трунах: залізній, срібній і золотій. А щоб ніхто не міг потурбувати великого полководця, гуни відвели води глибокої річки (ймовірно, Дунаю) і поховали його на дні. Після поховання й справляння всіх ритуалів, гуни повернули річку в її старе русло — і води накрили місце поховання. 

Після смерті Аттіли гуни почали осідати переважно в степовій зоні південної Європи, у Середньодунайській низовині. Легенди про гунів лягли в основу угорського історичного епосу. 

Автори: Ігор Цеунов, Євген Синиця