Іван Світличний

…Іване Олексійовичу, любий мій, все рідше повертаюся до вас, у минуле. Дедалі рідше, на жаль. Туди, де життя було прозоріше, ясніше, солодше. В табір. Мені завжди щастило із Вчителями. Ще школярем старших класів я познайомився із Ольгою Миколаївною Корчак-Чепурківською, бував у її домі, слухав її розповіді про минуле. Мила, терпляча Ольга Миколаївна ніколи не говорила про себе, про своє зовсім непросте життя. Вона, як тепер я розумію, була з уламків колишньої, європейські освіченої української інтелігенції, не до кінця понівеченої, викошеної радянським режимом. Пізніше вона познайомила мене з легендарною тоді людиною та письменником Віктором Платоновичем Некрасовим. Майже щодня буваючи в його домі, спілкуючись з ним, я отримав від нього так багато і такого важливого, що смію і сьогодні відносити себе до його учнів. А потім, у таборах, був Іван Олексійович Світличний. Мій Вчитель на всі мої часи. Український письменник, європейські освічений інтелігент. Мудрий, теплий, щирий. Ніколи не говорив слів про патріотизм. І нерозділено, гірко любив цю землю, Україну. Тверезо любив, без ілюзій та придиху. Такий був він «буржуазний український націоналіст», який навчив мене всього того, що я вмію робити сьогодні. Насамперед бачити і чути правду. І відрізняти її від фальші. Я повернувся до рідного міста із Сибіру ще в глухі радянські роки, знав, що кожен день життя тут може бути днем ​​нового арешту, але тоді я відчував себе переможцем. Приреченим, самотнім переможцем. Таким мене зробив Світличний, самотній та приречений європеєць. Мій вчитель.

Час покриває патиною деталі. Десь в архівах КДБ зберігаються тисячі сторінок рапортів табірних інформаторів та начальницьких звітів, десь у приватних архівах за кордоном лежать сотні сторінок давно опублікованих та забутих «Щоденників зони ВС 389/35». Але мені не потрібні деталі, цифри, дати. Люблячому серцю не потрібні подробиці, воно пам’ятає головне, найважливіше. Повага, кохання не виникають миттєво. Саме тому вони довговічніші за саму пам’ять. Двадцятишестирічна людина входила до нового життя. Без концертів у філармонії, нічних багать у Коктебелі, милих дівчат, тихих вечорів у читальні академічної бібліотеки. Без колишніх ілюзій та уподобань. Життя виявилося сухішим, страшнішим, однозначнішим. І був страх, і була гіркота.

Табір зустрів мене шоком занурення в історію. Поруч проживали свій двадцятип’ятирічний арештантський термін селянські сини із Західної України та країн Балтії. Тут же знову пристосовувалися до життя старики, які раніше служили в німецькій поліції, а нині – активно «стали на шлях виправлення»… Усі ми їли одну й ту саму гнилу капусту, ходили одним строєм.

…На чорному шматочку дерматину – чіткий напис креслярськими літерами: «Світличний», бирка на грудях. Обличчя залишилося у пам’яті пізніше. Чоловік, який здавався мені тоді вельми немолодим (йому було близько п’ятдесяти), уважно спостерігав за новим для себе життям, ходив повільно, довго розмовляв з Антонюком, Горбалем, партизанами-«двадцятип’ятирічниками», з євреями, які сиділи за те, що намагалися захопити літак та доправитися на ньому до Ізраїлю. Не зі мною. Так, так було, Іване Олексійовичу, вам був зрозумілий і тому нецікавий хлопчик, що метушиться, явно шукає простих і нереальних рішень. Перша серйозна ваша розмова зі мною (вірніше, уважне вислуховування мого емоційного монологу) – після етапування на зону Валерія Марченка. Випадково виявилось, що я знаю деяких його київських друзів.

У таборі Світличний був лідером. Обережність, мудрість, здоровий земний розум, великий життєвий досвід якось непомітно для нього самого зробили його людиною, до якої прислухалися всі, чия поведінка в таборі визначалася моральною позицією. Саме так, моральною позицією опору злу та брехні. Адже насправді все було так просто і ясно: істина в екзистенційному поєдинку особистості та тоталітарної держави була очевидною, і ця істина полягала в тому, що наважився висловити вголос хлопчик із казки Ганса Християна Андерсена. Король був голий! Ця істина поєднувала всіх нас, незалежно від національної культури, рідної мови, специфіки особистого досвіду, різниці у віці. Іван Світличний любив та розумів людей, тому й люди довіряли йому.

Мужність, доведений до фанатизму особистий героїзм, конкретна мета необхідні революціонерам. Ми не були ними. Ми не хотіли і не вміли бути ними. Сотні тисяч, мільйони людей у ​​СРСР знали те саме, що знали ми. Але вони мовчали. Ми ж, дивні одинаки, посміли говорити та писати. Ось і вся провина. Інженери, шкільні вчителі, селяни, вчені, заводські робітники прийшли до ГУЛАГу, як правило, без будь-яких політичних амбіцій. І тут, у таборі, ми не жили лише «політикою»… Світличний жив поезією. Перекладав із французької, писав своє, редагував чуже. Встигав прочитувати кілька українських та російських літературних журналів і одразу казав нам: «Обов’язково прочитайте це. Прекрасні вірші». Або «цікаві вірші». Іван любив життя. Дуже любив. В’язниця, табір, етапи – все це було для нього життям, незвичайним, суворим, небезпечним, але – тим самим його власним життям, де навіть в найсіріший похмурий день завжди є привід для радості та жарту. Що таке радість? Лише реакція, відповідь. Спотворене життя радянського зека, тим не менш, було сповнене і радощами, щастям. Ми були щасливі один одним, нашими бесідами на різні теми, нашими книгами. Одному не було місця в цьому дивному житті: планам на майбутнє. Ну, як же було не радіти, не сміятися, коли божевілля ірреальної радянської дійсності з цими вічними її страхом і брехнею залишилося за високими парканами, а тут, поряд з тобою, живуть такі різні люди, які стали тобі близькими та милими своєю дивовижною розпрямленістю, відкритістю . І ти радієш щодня тому, що ти – з ними, що ти, як і вони, кажеш в обличчя кагебісту очевидне, що ти можеш у цьому кутку барака поговорити про французький літературний модернізм, а в іншому – про філософські проблеми біофізики, там, у третьому ряду двоповерхових нар – про давньогрецьку історію. А твоя історія, історія твоєї кафкіанської країни – ось вона, поруч, в обличчях і долях Степана Мамчура та Йонаса Матузевічуса, Василя Підгородецького та Іварса Грабанса.

У важкі похмурі години Іван випромінював упевненість. Ми тяглися до нього, такого ж приреченого, як і самі, з якоюсь підсвідомою надією… У холодному, ворожому світі хотілося ще й ще раз доторкнутися до його інтелекту, його виваженості. І до його песимізму. До теплого песимізму мудрого філософа. Якось прогулюючись зі мною житловою зоною, обговорюючи якісь чергові документи, Іван раптово емоційно сказав, зупинивши мене і дивлячись мені в обличчя: «Слава, не втрачайте нагоди писати. Пишіть у будь-яку вільну хвилину. Вам потрібно писати. Зрозумійте, ви не знаєте скільки у вас залишилося часу. Ніхто з нас не знає, що чекає на нього завтра. Ніхто не знає, коли його розіб’є удар, відмовить пам’ять, відмовить голова. Потім буде пізно. Тим більше, що тут, у зоні, ви не можете планувати своє майбутнє життя. А якщо завтра етап чи новий термін?..»

То була школа під платанами. Мудрий вчитель та учні, які прагнуть знань. Від знань конспірації до знання поетики. І знання, як це все поєднати. В одній голові, в одному дні, в одній хвилині… Ми були щасливі. Так це правда. Ми всі були щасливі нашою щирою дружбою, нашим щирим життям, щасливі нашими віршами, статтями. Навіть нашими голодуваннями. Ми всі. Або майже все. І, якщо уподібнити це суворе життя табору ВС 389/35 духовній академії, то був в цій академії ректор – Іван Світличний.

А потім був останній етап. На заслання. Іван готувався заздалегідь, болісно перебирав накопичені журнали та книги. Центнери журналів та книг. Розумів, із таким вантажем у СРСР на етап не йдуть. Зрештою повідомив нам: «Все, залишив мінімум. Найважливіше”. Як і завжди, Івана забрали раптово. Прийшли троє, сказали: «Світличний, збирайте всі речі та йдіть на вахту». Етап! Іван пішов із ними до каптерці, щоб забрати свій відфільтрований мінімум… Це були картонні ящики, дерев’яні валізи. Десятки. Розгублені наглядачі викликали в зону коня із возом. Завантажились. Ми, німі свідки, стояли віддалік. І, незважаючи на найгостріше почуття болю через те, що Івана забирали від нас, не могли не посміхатися: таких етапів, з конем, зона не знала! …Набагато пізніше був Київ. Київ зі мною та Іваном. Але про це я не писатиму. Не можу.