Лариса Крушельницька

Народилася 5 квітня 1928 року в Стрию, де тоді мешкали її батьки: Іван Крушельницький (письменник, мистецтвознавець, графік і критик) і Галина Левицька (знана піаністка, педагогиня, згодом деканка Львівської консерваторії). Дочку назвали на честь Лесі Українки.

До шести років жила ві Львові, а відтак із Крушельницькими (дідусем, бабусею, дядьками й тітками) у травні 1934 року переїхала до Харкова, де вони оселилися у будинку «Слово». Туди ще раніше подався її тато зі своєю сестрою. Відчайдушна спроба родини втекти від переслідувань польської влади на Галичині, прагнення розвивати українську науку й культуру, приправлене радянською пропагандою і сфальшованими листами й документами, призвели до трагедії. Не поїхала тоді лише мама, навіть не здогадуючись, що так урятувала собі й доньці життя. Вона ще мала концертувати за контрактом, а також підлікуватися, тож планувала приєднатися до сім’ї через пів року. За цей час її чоловіка та його брата встигли звинуватити в підготовці терактів і розстріляти. Решту родини вивезли на Соловки, де в урочищі Сандармох убили дідуся — Антона Крушельницького. Маленька Лариса опинилася в Курську, звідки її, зовсім виснажену, лише через два роки вдалося повернути додому — за сприяння міжнародних організацій і колосальними зусиллями матері.

Початок Другої світової війни не дав оговтатись і одужати вповні. 1943 року Лариса з мамою виїхали, працювали на примусових роботах у Німеччині, Австрії, якийсь час у Швейцарії та Франції. Крушельницька, яка у Львові навчалася в мистецькій школі, була вільною слухачкою Академії мистецтв у Штутґарті, долучалася до організації концертів і вистав.

Незважаючи на ризик репресій і поневірянь, пройшовши фільтраційні табори, сім’я (яка тоді вже побільшала: юна Лариса вийшла заміж за харків’янина Доріана) повернулася-таки до Львова після завершення війни. Галина Левицька прожила лише до 1949 року (донька підозрювала, що її «залікували» до смерти). Сама ж Лариса, вже ставши мамою, навчалася на історичному факультеті, працювала в Інституті археології, потім в Інституті суспільних наук АН УРСР. Від радянської дійсності тікала у внутрішню еміграцію та в археологічні експедиції, яких провела понад п’ятдесят. Вона досліджувала пам’ятки минулого та виховувала майбутніх істориків й археологів. З 1991 року очолювала Львівську національну наукову бібліотеку України імені Василя Стефаника. До речі, саме її донька, Тетяна Крушельницька, 25 серпня 1991 року прочитала Акт проголошення незалежності України на вічі ві Львові.

Вимушену еміграцію, бомбардування, повітряні тривоги, укриття — такі жахливо суголосні нам сучасним досвіди — Лариса Крушельницька описала у своїх спогадах, зокрема в книзі «Звірятка в моєму житті». Тварин, яких вона рятувала і які рятували її, справді було чимало. Серед них — не тільки песики та котики, а й мавпочка, ворона, вужі, павук. Є у книжці історії про порося, козу, коня, ведмедя і навіть мамонта. Усі ці розповіді з дитинства й дорослого життя сповнені вірою і світлом, що руйнує темряву страху. «Може, справді любов і повага до кожного Божого створіння на цій землі, повага до рас, націй, до їхнього походження, культури, вірувань, традицій і любов до всього чотириногого, кудлатого, літаючого, повзаючого, до кожної квіточки, яку треба оберігати, змінить людей і врешті посіє на світі доброту. Раз і назавжди», — пише Крушельницька.

Близьких людей — ті світлі голови, що першими потрапляють у чорні списки, — вона майстерно змалювала в мемуарах «Рубали ліс… Спогади галичанки».

Померла Лариса Крушельницька 12 листопада 2017 року. Похована на Личаківському цвинтарі.