Ольга (княгиня)

Дивно визнавати, що про одну з найвідоміших жінок в історії України — княгиню київську Ольгу — ми достеменно знаємо… майже нічого. Коли і де вона народилася? Із чийого роду походила? Коли й за яких обставин стала дружиною князя Ігоря? Навіть найбільш вивчені епізоди з її життя, як-от візит до Константинополя і хрещення, досі залишаються предметом дискусій в наукових колах. Постать Ольги така знана й таємнича водночас, що відокремити історичні факти від легенди дуже складно.

Зазвичай народження Ольги датують компромісним 910 роком, а її шлюб з Ігорем Рюриковичем, імовірно, відбувся близько 930-го. Версій про родовід княгині є чимало: наприклад, припускають її спорідненість із київським княжим родом чи походження з родини болгарського царя Симеона І Великого. У списках «Повісті временних літ» як місце народження Ольги вказаний «Плѣсковъ», що співзвучний із багатьма давніми й сучасними топонімами: перша столиця Болгарського царства носила назву Плиска (Пльсковъ), городище Пліснесько (Плѣсньск) відоме у Львівській області, а в межах Вінницької області маємо село Плисків, котре в давнину було важливим стратегічним центром на кордоні володінь полян, уличів і древлян. На жаль, через брак джерел неможливо підтвердити жодну з наведених версій.

Наприкінці 944 року, як переказує літопис, князя Ігоря жорстоко вбили під час полюддя в древлянських землях. Знаменита легенда про помсти Ольги за смерть чоловіка — це художня вигадка, однак вона відображає зміни, що відбуваються в цей час у політичному житті Києва й навколишніх племінних союзів. Ольга (за згоди й підтримки чоловікового війська!) стає регенткою при малолітньому синові Святославі, якому на той момент близько трьох років, і починає ліквідовувати автономію своїх данників, підпорядковуючи їхні володіння безпосередньо Києву. Княгиня реформувала й упорядкувала систему оподаткування: унормувала розмір полюддя і час його збору, запровадивши уроки й оброки — фіксовані відробіткові та натуральні податки; ввела погости — місця судочинства та князівської влади, куди звозили зібрану з навколишніх земель данину. Окремо від державної скарбниці існувала й особиста Ольжина: літопис фіксує, що, окрім київського, княгиня також мала власний двір (резиденцію) у Вишгороді.

Вправна політикиня, Ольга надавала перевагу не мечу, а дипломатії. У час її регентства було налагоджено стосунки зі Східною Римською імперією й відновлено дію русько-візантійської торговельної угоди (946 або 957 рік). Та найважливішою подією за час Ольжиного правління стало прийняття княгинею християнства в Константинополі 957 року.

На цей час у Києві вже існувала нечисленна християнська спільнота, а також перший християнський храм — церква святого Іллі, яку, за легендою, збудував іще Аскольд. Однак неготовність місцевого люду масово прийняти абсолютно чужу віру була очевидною для правительки. Тож, повернувшись на Русь, християнка Ольга-Олена розпочала активну місіонерську діяльність. 959 року вона встановила контакти з німецьким королем Оттоном І Великим, який на її прохання прислав до Києва латинських місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом. Католицька місія діяла на руських теренах близько трьох років, але успіху не мала — її зустріч опір місцевої язичницької опозиції. Син княгині — майбутній князь Святослав — також залишався палким прихильником батькової віри. Є припущення, що саме на ґрунті релігійних розбіжностей Ольгу усунули від влади близько 964 року.

Померла Ольга 969 року й була похована за християнським звичаєм. Через кілька десятиліть її онук, великий князь київський Володимир Святославович перенесе мощі легендарної княгині до першого кам’яного храму Русі — Десятинної церкви. Це ще одне свідчення беззаперечного авторитету Ольги, адже вшанування її як святої почалося вже в часи Володимира (хоча офіційної канонізації й довелося чекати до 1547 року).

Життя й діяльність святої рівноапостольної княгині Ольги передували розквіту Русі як потужної середньовічної держави в часи її нащадків. Обравши християнство східного обряду, Ольга не тільки піднесла авторитет Києва на європейській арені, а й посіяла зерна віри, що згодом проросли фундаментом для об’єднання держави під егідою єдиного князя та єдиної церкви.