Митрополит Іларіон

Із Іларіоном нас розділяє приблизно тисяча років, тож природно, що про нього відомо не так багато, як хотілось би, — але навіть цих крихт достатньо, щоб називати його першим.

Основне джерело інформації про митрополита Іларіона — «Повість временних літ». У літописному оповіданні під 1051 роком зафіксовано: «Ярослав настановив Ларіона митрополитом Русі, зібравши єпископів у святій Софії». Схоже, що таке безпрецедентне рішення — обійтися без згоди візантійського патріарха — вплинуло на короткий термін перебування Іларіона на Київській катедрі. Іларіон міг перебувати на Київському митрополичому престолі лише до 1054 року, тобто до смерті Ярослава, бо 1055 року митрополитом був уже грек Єфрем.

Згідно з літописом, Іларіон — «муж добрий, і книжник, і пісник» — приходив молитися до Дніпра на пагорб, а згодом викопав там печеру, де потім подвизався Антоній — засновник Печерського монастиря. Можливо, після митрополичого служіння Іларіон повернувся туди і працював над літописним зводом під іменем Никон.

Митрополит Іларіон — співавтор уставу Ярослава, що входить до «Руської правди». Приятелювання та спільна плідна діяльність князя й Іларіона свідчать про симфонію — гармонійне співжиття держави та Церкви в ранній Русі, на відміну від візантійського цезаропапізму, який потім успішно перейняла російська православна церква.

Час Іларіонового служіння позначений складними русько-візантійськими відносинами, які загострила війна 1043 року. Можливо, вже тоді Ярослав намагався позбутися церковно-ієрархічної залежності від Візантії.

Продовжуючи справу свого батька Володимира, Ярослав Мудрий підкреслював культурно-освітній аспект християнізації Русі. І будівництво храмів, і їх мистецьке оздоблення, і музичний супровід богослужбового життя, і книжність розвивалися під покровом Церкви, яку очолював митрополит Іларіон. Християнство тоді формувало нову давньоукраїнську ідентичність, зокрема, впливаючи на національну самосвідомість, що підтверджує «Слово про закон і благодать».

Моральний авторитет і ґрунтовна богословська освіта Іларіона, ораторська вправність і непересічний письменницький талант сприяли творенню інтелектуальної традиції, яку відтак продовжували, зокрема, Кирило Турівський — єпископ, проповідник та автор молитов, а також Климент Смолятич, який 1147 року став другим після Іларіона руським митрополитом.