Панас Мирний

Панас Якович Рудченко, якого ми знаємо під псевдонімом Панас Мирний, був сином бухгалтера повітового казначейства і доньки колезького реєстратора. Сім’я жила за тодішніми мірками «простенько», і завдяки цьому хлопчикові вдалося уникнути зросійщення: мати говорила з дітьми тільки українською мовою, у домі часто бували мандрівні лірники і кобзарі.

Характер хлопчика ще змалку немовби вказував на його майбутній літературний псевдонім. «Хлопчик дуже тихої, лагідної вдачі; в дитячому товаристві держався більше осторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на той широкий краєвид, що одкривався йому з гори», — таким запам’ятала Панаса Мирного його ровесниця Олена Пчілка. «Був дуже мирний, колотнечі не терпів: одразу ж тікав геть», — згадувала його сестра Олександра.

Випустившись із Гадяцького повітового училища, 14-річний Панас розпочав чиновницьку службу: спершу у суді, потім у Гадяцькому, а згодом — у Миргородському казначействі. Він був сумлінним і відповідальним працівником, що дозволило йому зрештою дослужитися до статського радника; однак чиновницька праця зовсім його не цікавила: вечорами після служби юнак робив перші проби пера, і це було його найкращим відпочинком.

У становленні Панаса Мирного як письменника важливу роль зіграв його старший брат Іван Рудченко (Білик); згодом вони написали у співавторстві роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Іван приятелював із Михайлом Драгомановим, збирав український фольклор, публікував збірки казок і пісень, писав статті для львівського журналу «Правда». Перші твори під псевдонімом «Панас Мирний» з’явились у тій-таки «Правді» 1872 року: вірш «Україна» й оповідання «Лихий попутав».

Через Емський указ тексти Панаса Мирного вперше виходили друком здебільшого за кордоном і були маловідомими на теренах тодішньої Російської імперії; усього він написав понад тисячу творів, але більшість із них за життя залишалася в рукописах.

Літературну діяльність Панас Мирний поєднував із громадсько-політичним активізмом. Він був пов’язаний із визвольним рухом, належав до підпільного полтавського революційного гуртка «Унія», підтримував зв’язки з такими культурними діячами, як Микола Лисенко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Леся Українка, Марко Кропивницький, Михайло Коцюбинський тощо. Він закликав до боротьби за рівність і права жінок, а також написав відозву з критикою дій царської влади після того, як у 1914 було заборонено вшанування пам’яті Тараса Шевченка.

«Політично підозрілу особу» Панаса Мирного зрештою оголосили в розшук, однак це виявилося марною справою. Він надійно конспірувався й до кінця життя не розкривав свого справжнього імені, тому воно залишалося таємницею як для читачів, так і для урядовців. Необхідність уникати зайвих неприємностей тут поєднувалася з природною скромністю: письменник не хотів слави — його пріоритетом було служіння для людського блага. Тож царські чиновники так і не дізналися, що напівміфічним бунтарем Панасом Мирним був поважний статський радник і кавалер п’яти орденів Панас Рудченко.

Важким ударом для письменника став відхід його брата Івана від українського руху: з віком він зневірився в «малоруській» культурі і літературі, вважаючи її гідною хіба для «хатнього вжитку». «Чимало своїх-таки мудраків, що, забувши, якого вони роду і плоду, негують своєю рідною мовою, пророкуючи їй короткий вік, доки прості люди просвітяться наукою і одкинуть тоді свою мову як нікчемну», — гірко писав Панас Мирний, імовірно, маючи на увазі полеміку з братом.

Письменник помер у 1920 році у Полтаві, на той час вже захопленій радянськими військами. Попри похилий вік, він до смерті мусив працювати у державній установі, щоб утримувати родину. Разом із дружиною Олександрою Михайлівною Шейдеман він мав трьох синів: старший загинув на Першій світовій, молодший — на радянсько-українській війні, а середульший понад двадцять років працював директором музею свого батька в Полтаві.