- Діяльність: Культура, Література
- Дата народження: 6 січня 1938 р.
- Дата смерті: 4 вересня 1985 р.
- Навігатор: Повоєнний СРСР
Український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв’язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті.
Цього прізвища я не знав. Якось у неформальні хвилини після закінчення допиту я запитав слідчого Слобоженюка: «Дійсно не знаю і не знав цієї людини. А власне, хто він?» Слобоженюк відповів швидко і просто, навіть якось легко: «Та інженер він. Звичайний інженер…»
Через декілька місяців, після суду, я сидів у камері один. Втрачати на мене чергового зека-«квочку» не було сенсу, все зі мною було ясно й очевидно: попереду етап у зону. Так, на самоті і мертвій тиші навколо, без радіо і телебачення (про таку розкіш і мріяти не доводилося) я готувався подумки до нового повороту долі.
Десь опівдні мене викликали з камери з усіма моїми речами, включаючи казенний матрац та постіль. Етапу не могло бути, оскільки я ще не написав касаційну скаргу. Мене підвели до іншої камери, відчинили двері. Я ввійшов. У камері був чоловік років тридцяти з лишком із красивим нервовим обличчям. Він напружено, дуже уважно дивився на мене, сидячи біля звичайної зеківської тумбочки, пристосованої як письмовий стіл. На тумбочці я встиг побачити книжку з віршами, поряд на ліжку якийсь відкритий словник. Я привітався, чоловік підвівся, простягнув мені руку, назвався: «Василь Стус».
Через декілька хвилин після обміну біографічними подробицями я запитав Стуса, киваючи на книгу: «Що це у вас?» Відповідь була для мене в тій ситуації неймовірною, я відчув себе Робінзоном Крузо, який побачив людські сліди на піску: «Це Рільке. Я перекладаю його українською…» Після місяців спілкування з розчавленими страхом свідками і нудними «квочками» з карних злочинців , що стали на шлях виправлення, я раптом відчув себе вільним! Так, у камері в’язниці КДБ, засуджений до десяти років покарання — але поряд зі мною був томик мого улюбленого поета, і тут же поряд була людина, яка може читати мені його геніальні рядки українською! У перші години ця цілком стандартна камера здалася мені просторою і світлою, ми обидва насолоджувалися цілком інтелігентною бесідою про поезію, про літературу, про інші звичні для нашого життєвого середовища дрібниці, що лишилися на волі.
Це були двадцять днів свята спілкування. Ми говорили багато і про різне. Ми обидва насолоджувалися спілкуванням. Цими днями Стус майже не працював над перекладами, з моєї вини, каюся.
Під час слідства Стуса обстежували психіатри. І зараз не розумію, навіщо цього абсолютно здорового арештанта потрібно було піддавати судово-психіатричній експертизі. Шляхи КДБ несповідні… Не виключаю, що мотивом було банальне залякування вразливої, гостро чутливої людини, яка ясно розуміє суттєву різницю між життям у політичному таборі серед собі подібних і жорстокими, нелюдськими умовами спеціальної психіатричної лікарні МВС. Він докладно розповів мені про своє досить довге перебування у психіатричному відділенні, про поведінку персоналу. Якось під час обходу палати завідувачки відділення Наталією Максимівною Вінарською Василь прямо (а інакше він не вмів, не був «хитрим») запитав: «Що, лікарю, робитимете з мене хворого?» Вінарська уважно подивилася на Стуса й повільно відповіла: «Ні, ми цим не займаємося…» Я, своєю чергою, розповів Василеві, що, працюючи психіатром на швидкій допомозі, дізнався про його та Надії Світличної перебування в психіатричній лікарні на експертизі, але не зумів отримати будь-якої докладної інформації. Хоч і дуже старався. Судово-психіатричне відділення навіть для мене, лікаря-психіатра, було недосяжним.
Його визнали здоровим. Зрозуміло, що міг бути зовсім інший результат, КДБ завжди мав про запас інститут судової психіатрії в Москві, де в спеціальному, четвертому, відділенні діагнози дисидентам ставили легко і твердо. Очевидно, Стус не був у цьому списку.
І Василь, і я занудьгували за нормальним, щирим людським спілкуванням. Ці двадцять днів із ним були дивовижними. Ми говорили про Томаса Манна і Германа Гессе, про Рільке і Кобо Абе. Він читав мені своїм прекрасним глибоким баритоном «Дувінські елегії» німецькою, а потім – у перекладі українською. Він розповідав мені про українську старовину, напівголосно співав народні пісні, які раніше я ніколи не чув. Кілька разів, захопившись мелодією, він трохи посилив голос — і негайно відреагували наглядачі, вимагаючи «припинити галас». Я вбирав в себе його слова, його паузи і періодично забував, що перебуваю у камері внутрішньої в’язниці КДБ. Зрідка Василь, трохи збуджений поезією або розмовою про літературу, якось раптово застигав і тихо шепотів: «Валю, люба моя» або «Дмитрику, сине мій». Тоді я замовкав, намагався не дивитися на нього, розуміючи: він не тут, він зі своєю родиною.
Нам справді було затишно та тепло удвох. Вже тоді в камері я зрозумів, що доля і КДБ поєднали мене з людиною дивовижної щирості й дивовижної чутливості. Він явно не вмів брехати, не хотів цьому вчитися. Високий і вродливий молодий чоловік, він зумів зберегти в душі здатність, властиву дітям: не приховувати своїх почуттів.
Добро і зло, краса й потворність були для нього абсолютними категоріями. Якось, під час прогулянки в маленькому тюремному дворику, він раптово звернувся до наглядача, який контролював нашу поведінку з дерев’яного помосту: «У вас нормальне людське обличчя. Не сумніваюся, ви — хороша людина. Що змусило вас знайти собі таку негідну роботу, як же вам не соромно за себе?» Наглядач почервонів, явно збентежений, він мовчав і продовжував розмірено ходити по помосту. Я бачив, він боїться дивитись у наш дворик, де ув’язнений Стус шукає його погляду. Він не викликав додаткову охорону, ми догуляли певний час у дворику. І він не написав рапорт начальникові в’язниці про провокативну поведінку Стуса. Не захотів чи не зміг. Василь мав рацію, гостро відчувши щось людське в цьому молодому чоловікові, дуже схожому на популярного в ті роки артиста-начитувача Андрія Сову.
Завжди раптово починав читати вірші. Свої, чужі. Я забував тоді і про КДБ, і про своє дуже невтішне майбутнє. Усе це, зсоромлене і брудне, відступало, гарний густий голос Василя виводив мене кудись далеко і від цієї в’язниці, і від цієї країни. Так само раптово він обривав читання. Замовкав. Мені здавалося, що ці кілька хвилин мовчання були часом, необхідним йому для повернення в цю юдоль туги. І я мовчав, чекав на його перші сказані вголос слова.
За декілька днів до камери зайшов начальник в’язниці полковник Сапожніков. Окрім загальних розпитувань про побут у камері, він сказав нам: «Час подачі ваших касаційних скарг скоро закінчується. У першу чергу це стосується вас, Стусе. Пам’ятайте, якщо ви не подасте черговому касаційну скаргу, я буду зобов’язаний після закінчення терміну негайно направити вас на етап. Ви будете писати?» Ми обидва відповіли ствердно. Пам’ятаю, що тоді я гостро відчув не загрозу етапу, а іншу, набагато більш значущу для мене загрозу – розлучення з Василем. Потрібно було здійснити цей ритуал. По суті бридкий і безглуздий ритуал. Я сів писати. Василь із якимось легким жахом дивився на мене, який викладав на папері огидні та безглузді слова про покарання тощо. «Я так не можу», — сказав Василь. Він, зрештою, подав цей паскудний папір, але писав він його, на відміну від мене, дуже важко, болісно повільно. Зрозуміло, ані він, ані я не повідомили в цьому касаційному проханні про якісь цікаві КДБ подробиці оперативного характеру. І він, і я чудово розуміли, що такі наші тексти не здатні змінити нашу долю, зменшити покарання. Такою була ритуальна традиція з надією, що ледь проглядається: а раптом зменшать. Зрозуміло, не зменшили. Але ми залишилися в камері разом, чекаючи на касаційну відповідь.
Ми дуже хотіли потрапити до однієї зони. Наша дружба, що зароджувалася, вимагала продовження. Якось у камеру знову зайшов полковник Сапожніков. На його суто формальні питання ми відповідали дуже щиро, ми не приховували своєї радості від перебування вдвох, хтось із нас прямо сказав наївні слова про бажання разом йти на етап у мордовські політтабори. Я запам’ятав погляд Сапожнікова у відповідь: мовчки, ніяк не реагуючи словами, він подивився на нас якось особливо — чи то співчуваючи, чи дивуючись нашій наївності. Він знав усе, вже знав. Цей погляд насторожив мене, але за короткий час ми знову заговорили про літературу, Василь знову читав Рільке.
За двадцять днів нас роз’єднали. Як завжди, несподівано жорстко. Очевидно, Василя взяли невдовзі на етап, відвезли до Мордовії. Я ще місяць сидів у камері зовсім один, заповнюючи нудні дні грою в слова.
Потім етапували й мене. Привезли до політичного табору на Уралі, що знову відкрився. Якісь відомості про Стуса приходили з побачень. Набагато більше я дізнався про його долю вже на засланні у Сибіру. Сидів він тяжко. Не вміючи — та й не бажаючи — пристосовуватися до жахливого радянського побуту, бруду, насамперед морального, до непробудного пияцтва, бійок, матюків. Він завжди був прямий і щирий. Завжди зло називав злом. Не хитрував, не вмів хитрувати. Посилання відбував у Магадані — і там жив тяжко. Самотній і чужий, він викликав подив, агресію, часто ненависть. Він не мовчав і там… Після нього там же посилання відбував Сергій Адамович Ковальов, він багато розповів мені потім про враження, які залишив після себе Василь.
Повернувся до Києва. Знову був заарештований. Не доживши до горбачовських новацій, помер у таборі особливого режиму великий європейський поет другої половини ХХ століття. Людина без шкіри, що гостро відчувала фальш, брехню і чужий біль. Свій біль він переносив легше.
Автор: Семен Глузман
Короткі висновки
- Громадський діяч та реформатор — його діяльність включала активну участь у русі шістдесятників та у складі Української Гельсінської групи.
- Суспільна позиція — був одним із найактивніших представників українського дисидентського руху 1960–1980-х років, за що зазнав жорстоких репресій з боку радянської влади.
- Церковна політика — критикував ідею церкви як державної установи, що втратила свої духовні цінності.
- Творчий доробок — складають збірки: «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Палімпсести» та інші.
- Спадщина – став символом незламності духу та боротьби проти радянської системи за права людини, українську мову та культуру.
Редакція «Порталу»
Vasyl Stus
Activity: Culture, Literature
Date of birth: January 6, 1938
Date of death: September 4, 1985
Context: Postwar USSR
A Ukrainian Sixtiers poet, translator, publicist, prose writer, thinker, literary scholar, critic, human rights activist, political prisoner of the USSR, dissident, member of the Ukrainian Helsinki Group, and a fighter for Ukraine’s independence in the 20th century.
I did not know this surname. Once, during an informal moment after an interrogation, I asked the investigator Slobozhenyuk: “I truly don’t know and have never known this person. Who is he, actually?” Slobozhenyuk replied quickly and simply, almost lightly: “Oh, he’s an engineer. Just an ordinary engineer…”
A few months later, after the trial, I was sitting alone in a cell. There was no point assigning a regular informant-prisoner to me anymore—everything about me was clear: ahead lay transfer to a labor camp. Alone, in dead silence, without radio or television (such luxuries were unimaginable), I mentally prepared for another turn in my fate.
Around noon, I was called out of the cell with all my belongings, including the state-issued mattress and bedding. It could not yet be a transfer, since I had not written my cassation appeal. They led me to another cell and opened the door. Inside was a man in his early thirties with a striking, tense face. He watched me intently, sitting by a prison bedside cabinet adapted as a writing desk. On it, I glimpsed a book of poems; on the bed nearby lay an open dictionary. I greeted him. He stood up, extended his hand, and introduced himself: “Vasyl Stus.”
A few minutes after exchanging biographical details, I asked him, nodding toward the book: “What is that you have?” His answer, in that situation, felt unbelievable—I felt like Robinson Crusoe seeing human footprints in the sand: “It’s Rilke. I’m translating him into Ukrainian…” After months of dealing with witnesses crushed by fear and dull informants from criminal prisoners, I suddenly felt free. Yes, in a KGB prison cell, sentenced to ten years—but beside me was a volume of my favorite poet, and a man who could read his brilliant lines to me in Ukrainian. In those first hours, that ordinary cell seemed spacious and full of light; we both reveled in an intelligent conversation about poetry, literature, and the small everyday things from our former lives.
Those were twenty days of a celebration of communication. We talked about many things and enjoyed each other’s company. During those days, Stus hardly worked on his translations—my fault, I admit.
During the investigation, Stus was examined by psychiatrists. I still do not understand why this completely healthy prisoner had to undergo a forensic psychiatric examination. The ways of the KGB are inscrutable… It may have been simple intimidation of a sensitive, perceptive man who clearly understood the difference between life in a political labor camp among similar people and the brutal, inhumane conditions of a special psychiatric hospital. He told me in detail about his long stay in such a ward and about the staff’s behavior. Once, during a ward round, he directly asked the head doctor, Natalia Vinarska: “Doctor, are you going to make a sick man out of me?” She looked at him carefully and replied slowly: “No, we do not do that…”
He was declared mentally healthy. Of course, the outcome could have been very different—the KGB always had the Serbsky Institute in Moscow in reserve, where diagnoses for dissidents were handed down easily and firmly. Apparently, Stus was not on that list.
We both longed for normal, sincere human communication. Those twenty days were extraordinary. We spoke about Thomas Mann and Hermann Hesse, about Rilke and Kobo Abe. He read to me, in his deep baritone voice, Rilke’s Duino Elegies in German, then in Ukrainian translation. He told me about Ukrainian antiquity, softly sang folk songs I had never heard before. A few times, carried away by melody, he raised his voice slightly—and the guards immediately demanded he “stop the noise.” I absorbed his words, his pauses, sometimes forgetting I was in a KGB prison cell. Occasionally, moved by poetry or conversation, he would suddenly fall silent and whisper: “Valia, my dear,” or “Dmytryk, my son.” Then I would keep quiet, understanding that he was no longer here, but with his family.
We felt warm and at ease together. Already then, in that cell, I understood that fate—and the KGB—had brought me together with a man of remarkable sincerity and sensitivity. He clearly could not lie and did not wish to learn. Tall and handsome, he retained a childlike ability not to hide his feelings.
For him, good and evil, beauty and ugliness were absolute categories. Once, during a walk in a small prison yard, he suddenly addressed the guard watching us from a wooden platform: “You have a normal human face. I’m sure you are a good person. What made you take such a disgraceful job—aren’t you ashamed?” The guard blushed, clearly embarrassed, and said nothing. Stus was right—he sensed something human in that man.
He would suddenly begin reciting poetry—his own or others’. In those moments, I forgot the KGB and my bleak future. Everything base and humiliating receded; his rich voice carried me far away from the prison and the country itself. Just as suddenly, he would stop, fall silent, and return to reality.
A few days later, the prison chief, Colonel Sapozhnikov, visited us. He reminded us to submit cassation appeals. We both agreed. Yet what I felt most sharply was not fear of transfer, but the threat of being separated from Stus. Writing the appeal felt like a disgusting, meaningless ritual. I wrote mine; Stus struggled painfully with his. Neither of us included anything of interest to the KGB—we knew it would change nothing. It didn’t. But we remained together for a while longer.
We hoped to be sent to the same camp. Our growing friendship demanded continuation. But after twenty days, we were separated—suddenly and harshly. Stus was soon transferred to Mordovia. I remained alone for another month.
Later, I too was transferred—to a political camp in the Urals. News about Stus came sporadically. I learned much more later, in Siberian exile. He suffered greatly. Unable and unwilling to adapt to the brutal Soviet reality, he remained direct and sincere, always calling evil by its name. In exile in Magadan, he lived a hard and lonely life, provoking both admiration and hostility. He did not fall silent there either.
He returned to Kyiv, was arrested again, and—before Gorbachev’s reforms—died in a special-regime labor camp. A great European poet of the second half of the 20th century passed away—a man without skin, acutely sensitive to falsehood, lies, and others’ pain. His own suffering he endured more easily.
Author: Semen Hluzman
Brief conclusions
Public figure and reformer — actively participated in the Sixtiers movement and the Ukrainian Helsinki Group.
Public stance — one of the most active representatives of the Ukrainian dissident movement of the 1960s–1980s, for which he faced severe repression by Soviet authorities.
Church policy — criticized the idea of the church as a state institution that had lost its spiritual values.
Creative work — includes collections such as Whirlwind, Winter Trees, The Merry Cemetery, Palimpsests, and others.
Legacy — became a symbol of resilience and struggle against the Soviet system for human rights, the Ukrainian language, and culture.
Portal Editorial Team
ВІдео
Вірші. Читає автор
Живий голос Василя Стуса. «Не побиваюсь за минулим…» (кінець 1960-х років)
Українські дисиденти: Василь Стус
Справа Василя Стуса Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР
545 грн