Адміністративний устрій Гетьманщини

Характерною особливістю адміністративного устрою Гетьманщини було те, що він дублював іррегулярну структуру козацького війська, а окремі його структурні одиниці — полки, сотні, курені — відтворювали ієрархії відповідних бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію козацького стану та злагодженість його бойових дій. 

Полковий устрій

Така модель державної організації не була козацьким новотвором: подібними засадами переважно й послуговувались у середньовічних і ранньомодерних державах, щоб оперативно мобілізовувати збройний люд. В організації повітово-воєводської структури Великого князівства Литовського й Корони Польської також був застосований мобілізаційний принцип, коли шляхта певного повіту під час війни формувала окрему хоругву посполитого рушення. Новаційний же підхід козацької моделі полягав у тому, що полки і сотні мали значно менші території, ніж воєводства і повіти Речі Посполитої, — скажімо, на теренах одного лише Київського воєводства постало ціле гроно полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Паволоцький, Корсунський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Полтавський, Миргородський, певний час – Овруцький і Чорнобильський. Відповідно, накази центрального уряду швидше доходили до місцевих урядників, а мобілізаційні заходи відбувались оперативніше. 

Поступово адміністративна структура Гетьманщини змінювалася: одні полки існували короткий час, другі то зникали, то знову з’являлися, терени третіх поділялися на декілька одиниць. Загалом у перші десятиліття існування козацької держави кількість полків коливалася, за різними даними, від 20 до 35. Наймасштабнішою для полково-сотенної структури була втрата 1676 року, коли після падіння правобережного Гетьманату Петра Дорошенка зникли Білоцерківський, Брацлавський, Корсунський, Канівський, Могилевський, Паволоцький, Вінницький, Уманський, Черкаський та Торговицький полки. У процесі колонізаційної діяльності правобережного козацтва, очолюваного Семеном Палієм і його соратниками, упродовж 1684–1685 років на Правобережжі було відновлено Фастівський і Богуславський полки, згодом — Корсунський і Брацлавський, а вже на початку ХVІІІ століття — Чигиринський, Уманський і Могилевський. Щоправда, ці полки не ввійшли до складу Гетьманщини, яка тоді охоплювала лівобережні терени, — тут існувало десять полків: Київський, Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Прилуцький, Гадяцький, Лубенський, Миргородський і Полтавський.

Територія і населення полків

Адміністративними центрами полків зазвичай були найбільші та найкраще укріплені міста й містечка полку, від назв яких і походила назва адміністративної та військової одиниці. Утім, іноді полковники — самостійно чи з наказу гетьмана — обирали місцем свого резиденування й інші населенні пункти полку. Зокрема, центр Київського полку містився то в Гоголеві, то в Острі, то в Козельці. Полковник Дмитрашко Райча, отримавши восени 1667 року уряд у Переяславському полку, переніс резиденцію з Переяслава до Баришівки. У Миргородському полку полковим містом спочатку був Миргород, але згодом Данило Апостол облюбував для полкового адміністрування містечко Сорочинці, що за 25 кілометрів від Миргорода, яке й стало полковим центром і родинною резиденцією Апостолів. У Полтавському полку за урядування Василя Кочубея роль полкового центру відігравало село Диканька, а лубенський полковник Андрій Маркович переніс полковий центр з Лубен до Ромен.

Полки були неоднорідні як за площею, так і за посполитим населенням. Скажімо, «старі» полки — Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський та Білоцерківський — мали площу 2-3 тисячі квадратних кілометрів, натомість полки, що постали в роки Козацької революції, були значно більшими: Київський — 20 тисяч, Ніжинський — понад 30 тисяч квадратних кілометрів. А от щодо кількості населення ситуація була протилежною: якщо до компуту Ніжинського полку 1649 року було записано лише 991 козаків, а Чернігівського — 997, то Корсунський полк об’єднував у своїх лавах аж 3472 реєстровців, а Чигиринський — 3222. 

Так само неспівмірною була кількість сотень у полках. Якщо у Чернігівському полку, згідно з реєстром 1649-го, було вісім сотень, то у Брацлавському — 22, а в Білоцерківському — 23. Значно різнитися могли також кількості козаків і посполитих, що їх населяли: якщо Роменська й Лохвицька сотні Миргородського полку чи Стародубова сотня Канівського полку налічували 300 осіб, а сотня Гладченка в Миргородському полку — майже 400 вояків, то Ситницька сотня Корсунського полку мала тільки 48, Микитина сотня Черкаського полку — 50, а полкова сотня Київського полку — взагалі 8 осіб. Звісно, з плином часу кількість козаків у сотнях змінювалася, іноді — значно, та подолати очевидні диспропорції в кількісному співвідношенні населення сотень так і не вдалося. Наприклад, за результатами перепису кількості козацьких дворів Полтавського полку 1732 року кількість козацьких дворів в Орлянській сотні становила 93, у Переволочанській і Китайгородській — 84, а в Маяцькій — лише 72; тим часом Білицька сотня налічувала 411 дворів, Кобеляцька — 588, Перша полкова – 783, а Друга полкова — аж 799. 

Джерела фіксують не одну ініціативу місцевих мешканців і представників старшинських корпорацій щодо передачі населеного пункту або сотні зі складу одного полку до іншого. Причинами подібних прохань могли бути як прагнення покращити владну комунікацію, так і конфлікти з полковими старшинами. На потребу оптимізації сотенного поділу вказує хоч би приклад з облаштування Ніжинського полку, де села Хотинівка і Ліхачов Олишківської сотні були розташовані серед поселень Мринської сотні.

У ХVІІІ столітті зростання чисельності козацького товариства породило практику поділу певних сотень (переважно розташованих у полкових центрах, але не лише) на декілька окремих. На початку 1740-х років існували плани поділу всіх сотень Гетьманату, що вдвічі збільшило б кількість сотенних урядів. Ба більше, у середині листопада 1742-го задум реалізували — але невдовзі його скасував сенат.

Адміністративні центри сотень розташовувались у містах і містечках, часом у великих селах. У великих козацьких центрах, переважно в полкових містечках, була не одна, а дві, три й більше сотень. Їхні назви переважно походили від назви населеного пункту, де містився сотенний центр. Але інколи назва сотні могла походила й від прізвища чи (рідше) імені сотника чи засновника. Така практика переважно характерна для ранніх десятиліть козацької держави, але іноді її рудименти траплялись і в 1720-х роках. Коли ж у якомусь місті було декілька сотень, то їх нумерували: наприклад, Перша Ніжинська, Друга Ніжинська, Третя Ніжинська.

Сотні й курені

Не в усіх нижчих адміністративних одиниць Гетьманщини були рівні права. Скажімо, у ХVІІІ столітті особливий статус мала Глухівська сотня — адже у Глухові містилися резиденція гетьмана, Генеральна військова канцелярія і Генеральний військовий суд. За таких умов Глухівська сотня не перебувала під юрисдикцією ніжинського полковника, а підпорядковувалась суто глухівському сотнику, статус якого помітно вирізнявся з-поміж інших. Перед цим подібний статус мали очільники сотень з інших гетьманських резиденцій — Чигирина, Гадяча та Батурина (щоправда, тоді він не був належно формалізований).

Особливим статусом були наділені й так звані засеймські сотні Ніжинського полку — Новомлинська, Кролевецька, Коропська, Воронезька, Глухівська та Ямпольська, які формували в тілі полку автономний анклав. Після того як за наказом Петра І восени 1708 року  гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, козаки засеймських сотень не підлягали владі полковника. У походах із них формували особисту гетьманську охорону (своєрідну лейб-гвардію гетьмана), а ще вони «непремінно» супроводжували Генеральну військову артилерію, забезпечуючи їй захист і належне спорядження. У роки першої реставрації гетьманства Данило Апостол видав спеціальний універсал (1727), яким підтверджував особливий статус козаків засеймських сотень, беручи їх «по прежнему под бунчук»; командиром їхнім став колишній глухівський сотник і колишній «правитель Генеральної військової канцелярії» (в часи реформ Малоросійської колегії 1724-1727 років). Гетьман наголошував, що ніжинський «полковник до них дела не имеет и до полкового правленія оних не привлекает».

Базовою одиницею козацького устрою Гетьманщини був курінь, сформований із козаків одного великого чи кількох малих сіл. На чолі куреня стояв виборний курінний отаман. Якщо курінь складався з кількох сіл, то козацьку громаду кожного окремого села очолював свій виборний сільський отаман. Якщо в селі, крім козаків, проживало ще й некозацьке населення (особисто вільні посполиті чи міщани), то воно підпорядковувалося обраним зі свого соціального середовища війтам. Якщо ж село повністю або частково перебувало в підданстві державця, то залежна частина мешканців, відповідно, підлягала владі призначеного власником села старости.

Інші адміністративні одиниці

Окрім типової моделі козацького адміністрування, на терени Гетьманщини накладалися й інші локальні мережі. Скажімо, у джерелах паралельно із сотенним поділом інколи трапляється й поділ на повіти (або «уезды») — Ніжинський, Глухівський, Роїнський, Коропський, Биховський, Полтавський тощо. Згадки про них виринають спорадично, тож складно визначити, що саме це була за одиниця: за одними версіями, «повіт» синонімічний до «сотні», за іншими (вочевидь, більш слушними) — це територія, підлегла в судовому відношенні тій чи іншій міській владі. Подеколи синонімом повіту — саме в цьому, судовому, сенсі — слугує історичний термін «дивізія». 

Крім повітів, у джерелах зустрічаємо згадки і про волості, що об’єднували декілька або багато володінь, які належали гетьманам, монастирям чи вищим козацьким старшинам (у пізніші часи — ще й високопоставленим російським сановникам). Волосний поділ був характерним насамперед для півночі Лівобережжя, де, наприклад, Бобовицька, Поповогірська і Лищицька волості належали Києво-Печерському монастирю, а Почепська входила до складу гетьманських володінь. 

Компактно розташовані рангові володіння гетьмана та вищої козацької старшини поєднувались у староства. Їх очолювали призначені за узгодженням з володарями рангових маєтностей старости, котрі не підлягали місцевій козацькій старшині, а підпорядковувалися «маршалку двору рейментарського», якщо мова йшли про володіння гетьмана, та, відповідно, їхнім аналогам у структурі господарювання полковників і генеральних старшин. 

Автор: Віктор Горобець