Гетьманська влада

Інститут гетьманства в політичній системі козацької держави посідав надзвичайно важливе місце: поруч із Генеральною військовою радою він був базовим елементом її інституційної моделі.

Уявлення про гетьмана

У політичній культурі тогочасної України гетьманський уряд розглядали як своєрідну гарантію єдності козацької держави. Скажімо, Петро Дорошенко, правобережний гетьман в 1665–1676 роках, висловлював переконання, що без гетьмана (за його словами, «без голови») Військо Запорозьке «піде врозтіч»; а його сучасник Демко Ігнатович, лівобережний гетьман у 1668–1672 роках, наполягав, що без гетьмана «мила вітчизна наша Україна… дійде до останнього розорення й пагуби».

На рівні політичної спільноти уряд гетьмана асоціювали з поняттям старшості. Зокрема, Дорошенко в листі до московського царя від 21 квітня 1671-го означував свій статус на Правобережжі України саме так: «над нею же аз старшинствую»; відповідно, правобережні козаки й посполиті його «розказання повинні слухати, так же і я на той час малим будучи старшого слухав».

Опис владних дій гетьмана поняттям «старшування» вповні корелював із тим, що гетьманів титулували «ясновельможними» — латиною це звучало «ілюстрісімус». В ієрархічній драбині, властивій тогочасній Європі, титул «ілюстрісімус» вказував на «залежного володаря», підвладного лише «северенісімусу» — імператору, василевсові чи королю. Отже, в європейській владній ієрархії український гетьман мав би стояти на другому, нижчому щаблі поряд із князями, герцогами й іншими васально залежними правителями. Утім, на відміну від цих титулів, що найчастіше були спадковими, посада гетьмана упродовж усього існування Гетьманщини залишалася виборною.

Функції гетьмана

Гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень. Він скликав загальну військову (генеральну) раду або раду старшин, керував ними, фактично маючи право вирішального голосу під час ухвалення рішень, — а очолюючи козацьку адміністрацію, забезпечував виконання цих постанов. За його підписом виходили найважливіші розпорядження й накази (універсали). Гетьман також очолював судочинство Гетьманату й був вищою апеляційною інстанцією; організовував збір податків і був розпорядником фінансових ресурсів Гетьманщини — Військового Скарбу; спільно з генеральною чи старшинською радою визначав напрями зовнішньої політики; очолював військові сили козацької держави й мав значний вплив на її церковне життя.

Загалом гетьман стояв на чолі всіх суспільних груп козацької України, користуючись правом уставодавства, вищої адміністративної і судової влади: для козаків як прямий глава, а для решти станів — як верховний арбітр.

Згідно з баченням гетьманської влади, артикульованим у положеннях Конституції 1710 року, головні обов’язки гетьмана мали полягати в гарантуванні суб’єктності козацької держави, непорушності прав і привілеїв її станів, територіальної цілісності та конфесійної стабільності (тут ішлося про захист православної церкви). Загалом же він був зобов’язаний «высоким своим разумом и искуством, уряд тот Гетманский… двигати, управляти и о интересахъ отчизны Малороссiйской радети и радити», піклуватись «о целости отчизны, о добре оной посполитому и о всяких делех публичных». Данило Апостол, гетьман в 1727–1734 роках, сформулював це так: «Ми гетьман… маючи владу всілякі в Малій Росії військові і громадянські влаштувати порядки [щоб] у народі малоросійському одним перед іншим не могло бути образи і обтяження».

Формально генеральна рада обирала на гетьманство пожиттєво: Березневі статті Богдана Хмельницького 1654 року й наступні українсько-російські договори другої половини ХVІІ століття фіксували пункт, який передбачав перевибори лише в разі смерті володаря гетьманської булави: «Буде судом Божіим смерть случитца гетману, Войску Запорожскому самим меж себя гетмана обирать». Але фактично — як засвідчила доля Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького, Дем’яна Ігнатовича, Івана Самойловича, яких позбавили гетьманства рішенням генеральної військової ради чи в результаті старшинського заколоту, — гетьманування тривало «до ласки войсковой», тобто до моменту, коли гетьман втрачав довіру Війська Запорозького. Вагомими причинами усунути Ігнатовича й Самойловича від влади були їхні авторитарні посягання — на таке вища старшина зазвичай реагувала активним спротивом.

Під царською владою

Після того як козацька держава перейшла під протекцію царя, під час обрання на гетьманство або невдовзі після виборчих процедур новий гетьман укладав із представниками царського уряду так звані гетьманські статті, які й регулювали його повноваження (виняток становили лише Московські статті 1665 року, укладені більш ніж через два роки після обрання Брюховецького).

Найширше коло владних повноважень було зафіксоване в статтях Богдана Хмельницького 1654 року: вони не лише гарантували автономність внутрішньої політики, а й зберігали широкі можливості для самостійних зовнішньополітичних заходів (лише з незначними обмеженнями). Надалі — мірою ослаблення військово-політичного потенціалу Війська Запорозького, що своєю чергою призводило до звуження меж української автономії, — прерогативи гетьмана також звужувалися: насамперед унаслідок обмеження (а згодом і повного вилучення) функцій зовнішньополітичної репрезентації, а також перерозподілу частини повноважень у сферах адміністрування, судочинства, управління фінансами і земельними ресурсами, кадрової політики тощо. Московські статті 1665 року загалом позбавляли гетьмана владних повноважень щодо некозацького населення Гетьманщини; утім, після антимосковського повстання 1668 року на Лівобережжі ці обмежувальні норми було денонсовано.

Суттєво обмежив владу гетьмана інститут царських резидентів при гетьманському уряді, запроваджений 1709 року урядом Петра І. Таємна інструкція резидентові наказувала «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и в старшине и в полковниках никакой шатости к измене и возмущению народа… не было, и разведывать того накрепко всякими способы». Щоб запобігати «зрадам» з боку гетьмана, резидент мав дозвіл за потреби використовувати воєнний потенціал двох піхотних полків, уведених до гетьманської столиці напередодні виборів 1708-го, а також інших російських військ, розквартированих на Лівобережжі України.

Надалі заходи імперської влади, спрямовані на ліквідацію автономії Гетьманщини, призводили до тимчасового скасування інституту гетьманства у 1722–1727 і 1734–1750 роках, та заміни його, відповідно, Малоросійською колегією і Правлінням гетьманського уряду. Остаточно інститут гетьманства було скасовано маніфестом Катерини ІІ від 10 листопада 1764 року.

Резиденціями гетьманських урядів у середині XVІІ–XVІІІ століть були Чигирин, Біла Церква, Гадяч, Батурин, Глухів.

Автор: Віктор Горобець