За наказом Катерини ІІ російські війська зруйнували Запорозьку Січ

Картина «Остання рада на Січі». Художник Віктор Ковальов, середина XIX століття

Свято Трійці. Початок червня 1775 року. Щойно закінчилася російсько-турецька війна, яка тривала впродовж 1768–1774 років. Українські запорозькі козаки, що воювали разом із російськими військами, роз’їхалися із Січі після тривалоих боїв.

Останні російські військові на чолі з генерал-поручиком Петром Текелієм покинули Крим і вирушили на північ, до імперської столиці, але за наказом Катерини ІІ відхилилися від логічного курсу, щоб оточити своїх же вчорашніх союзників — військо запорозьке. Кількість російських військових перевищувала 100 тисяч, тоді як на Січі лишалося близько трьох тисяч воїнів.

Ліквідація Запорозької Січі була ретельно спланована. Ініціювала її сама імператриця на придворній раді у травні 1775-го. Текелій, очоливши війська, вирушив «найскорішим маршем», щоби ніхто не встиг попередити козаків, які не очікували подібної зради. Катерина ІІ пояснювала цей учинок розгоном «кубла пияк», «потворного елементу», що тільки й коїв злочини. Вона сформулювала просту причину, яка в офіційних документах звучала би «благородно» поруч із «виконанням обов’язку перед Богом, імперією й людством».

Про те, що здобута в російсько-турецькій війні перемога належала також запорожцям, не було жодної згадки. Січ трактували суто як загрозу, небезпечне місце, мешканці якого вчинили найбільший, на думку імператриці, злочин: «завели власні звичаї», непорушні закони, почали обробляти землі новоутвореної Новоросійської губернії. Не менш злочинною Катерина вважала й наявність шкіл і церкви на Січі. Подібне «бунтарство» вона прийняла за особисту образу.

Зруйнування Січі відбулося швидко: рада ухвалила скласти зброю, щоб урятувати козацькі сім’ї. Старшини добре пам’ятали різанину в Батурині, де московити винищили все місто включно з немовлятами і старими людьми. Більшість козацької верхівки вислали до Сибіру. Петра Калнишевського відвезли до сумнозвісного Соловецького монастиря, де йому дозволили виходити на свіже повітря лише тричі на рік. Останній отаман Запорізької Січі прожив 112 років. Тільки за два роки до смерті його, уже напівсліпого старця, помилували в межах загальної амністії. Через стан здоров’я й поважний вік Петро Калнишевський лишився ченцем при монастирі, де й закінчилося його життя.

Петро Текелій за ліквідацію Січі 10 липня 1775 року отримав орден Святого Александра Невського (одну з найпочесніших імперських нагород «за труди й Вітчизну») і маєток у власність.

Уже на початку 1780-х імперія стала перед новою воєнною загрозою, у зв’язку з чим у 1779 і 1780 роках Катерина видала нові маніфести, «запрошуючи» козаків повертатися на службу. Та охочих пристати на пропозицію не знайшлося.

Історик Дмитро Яворницький у книзі «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» відзначав серед основних причин ліквідації Запорозької Січі глибокий конфлікт між імперською владою, тенденцією до загарбання нових територій та демократичним січовим устроєм, який на той час уже не просто був воєнною необхідністю, а оформився у підвалини до відновлення української держави. Російська армія зруйнувала осередок демократії, вчинивши те, що й досі їй вдається найкраще: розграбувавши майно козаків і забравши до столиці імперії документи, клейноди, зброю, аби згодом знову обернути її проти українців і перекручувати історію на свій лад.

Авторка: Анастасія Теплякова