Початки відтворювального господарства в Україні

У всі попередні часи людство лише користувалося природними ресурсами (привласнювальне господарство). Але близько 10 тисяч років тому кліматичні зміни призвели до кризи мисливського господарства. Люди більше не могли забезпечувати себе їжею лише за допомогою полювання. Треба було шукати нові форми господарювання — ними стали скотарство й землеробство (відтворювальне господарство). Вони розвинулися з попередніх, не пориваючи радикально з традиціями. Люди почали змінювати світ довкола себе, адаптували довкілля до власних потреб.

Землеробство

Землеробство сформувалось із традиції збиральництва перевірених, безпечних рослин (їхніх плодів, листя, корінців тощо). У специфічних умовах Близького Сходу люди почали засівати землю зібраним зерном. Першими культивували злакові й бобові: пшеницю, ячмінь, сочевицю, горох. 

Перехід до землеробства прив’язав людей до конкретного місця. Посіявши зерна, треба було дочекатися врожаю, захищати його від зазіхань чужинців. Крім того, зібраний врожай необхідно було десь зберігати, а в разі пересування — якось транспортувати. Отже, коли врожаю вистачало для харчування, людям простіше було залишатися на вже обжитому місці.

Найдавніша відома в Україні землеробська культура — це двозерна пшениця (полба). Методом генетичного аналізу залишків найпершої пшениці в кераміці виявили, що полба походить безпосередньо від диких злаків Близького Сходу, а не від інших видів диких пшениць, що й нині ростуть на півдні України (у передгір’ях Криму). 

Першими регіонами, куди дісталося відтворювальне господарство, були Подунав’я і Закарпаття. Землеробство й скотарство просувалися на північ, у лісову зону. Під поля землероби обирали ділянку лісу, восени вирубували на ній дерева — за зиму вони висихали. Приблизно в лютому дерева підпалювали — вони згорали, а попіл, що утворився внаслідок пожежі, слугував добривом. Навесні поле засівали. Такий метод ведення господарства називається підсічно-вогневим землеробством. Після того як на обраній ділянці земля виснажувалася, люди рухалися далі — випалювати нову частину лісу. 

Землеробство дійшло до своєї північної межі на кордоні низовин Середньої Європи: Північнонімецької низовини, Польської, а в Україні — Полісся. Низини, де росли ліси, виявилися непридатними для землеробства.  Лісові мешканці так і продовжували вести господарство привласнювального характеру. Їхнє життя змінилося лише в тому, що доволі швидко перейняли від сусідів-землеробів техніку виробництва кераміки. Посуд жителі лісів використовували здебільшого для варіння м’яса чи риби. Зона привласнювального господарства — це Полісся й північний схід України. 

Правобережна Україна, окрім низин Дніпра, була землеробсько-скотарською. Степовим півднем України поширилося лише скотарство.

Скотарство

Скотарство закорінене в полювання. Першим виникло загороджувальне скотарство — люди будували загородки, за якими тримали худобу. Імовірно, одомашнення першої скотини сталося тоді, коли мисливці вбили тварину-матір і підібрали її потомство. Оскільки холодильників, ясна річ, не було, перша худоба виконувала роль живих консервів. 

Населення степової смуги України у зв’язку з кліматичними й ландшафтними особливостями регіону вело лише скотарське господарство. З кінця VI до І тисячоліття до Р. Х. українські степи стали місцем пасторального господарства, основою якого був воїн-пастух — він мав випасати худобу, а також захищати свої отари від зазіхань чужинців. 

Сформувалися невеликі поселення, де люди жили в міцніших і тепліших будинках з кам’яними елементами. Зокрема, археологи натрапляють на кам’яні фундаменти, а також сліди обкладання стін. Землеробство зводилося до присадибної ділянки. Узимку люди жили осіло, а в теплу пору року кочували, випасаючи худобу. 

Якщо проводити паралелі із сучасністю, то подібний спосіб життя мають гірські скотарі, які сезонно випасають стада на полонинах. Однак у людей епохи палеометалів замість гір був безкрайній степ. Поступово він збільшувався на північ унаслідок аридизації клімату (він, як ми вже зазначали, ставав сухішим і холоднішим), а також господарчої діяльності землеробів культури Кукутень-Трипілля, які, маючи мідні знаряддя праці, доволі швидко просувались до лісу, перетворюючи його на поля, а згодом — на майбутні пасовиська.

В археологічних пам’ятках скотарів більше ніж половина знахідок кісток належить коням, вівцям, козам. Ці тварини й становили основу господарчої моделі населення півдня України. 

Скотарі першими починають насипати кургани в українському степу. Курган — це давнє кладовище. Він має форму пагорба, який височіє в степу. Більшість курганів розташована на водорозділі — найвищій точці рельєфу; саме водорозділами часто проходили стародавні дороги. 

Доба перших металів 

Долі давніх народів визначали не лише землеробство й скотарство, а й металургія. Метал виявився для людини надважливим — насамперед для створення міцних і зручних знарядь праці. 

Відкриття міді вважають одним з найзначніших досягнень первісності. Мідь дозволила створювати надзвичайно тонкі й гострі леза. Збільшився коефіцієнт корисної дії від праці людини. 

Як люди дійшли до ідеї металургійного плавлення мідних руд? Точної відповіді на це питання ми не маємо. Лишається запропонувати одну зі здогадок, як це відбувалося. Переважно самородки міді залягають в окислених частинах рудної жили. Ця частина має зеленкуватий колір, а самородки міді — червонясті, завдяки чому виділяються й одразу помітні. Поруч з ними формуються окислені мідними мінералами малахіт (зелений мінерал), азурит (або ж мідна лазур), куприт (червоний мінерал). Найімовірніше, саме їх люди збирали передусім — як красиве каміння для прикрас. Зрозуміти якості міді, можливо, допоміг випадок: прикраси впали у вогонь, а після температурної обробки набули іншої форми. 

В археологічній періодизації виокремлюють період появи міді — енеоліт, або халколіт, — час, коли мідь увійшла до вжитку, коли з неї почали виливати знаряддя праці й прикраси. Люди навчилися виготовляти з міді голки, швайки, риболовні гачки, ножі. Метал увійшов в широкий обіг, і це покращило якість життя й змінило моделі господарчої адаптації. Порівняно з минулими часами, коли люди лише пристосовувалися до природних умов, разючою відмінністю енеоліту від неоліту стала модернізація техніки: люди почали змінювати умови життя незалежно від примх природи.

Перехід до виготовлення знарядь праці з міді, а пізніше й бронзи, вивів деревообробку на новий рівень. Її вдосконалення, своєю чергою, уможливило винахід дерев’яного колеса — а отже, колісного транспорту. Від відкриття колеса був один крок до гончарного кола. Використання мідних інструментів дозволило вдосконалити й технології зведення будівель.

Поява металу відіграла важливу роль у землеробстві. Одночасно з’явилися мідні знаряддя й суцільно дерев’яні соха і ярмо. За допомогою цих інструментів вдавалося швидше обробляти більше посівних площ у лісостеповій зоні.

Плавлення мідної руди винайшли на Близькому Сході у VIII–VII тисячоліттях до Р. Х. На цих землях знаходять поодинокі мідні вироби: здебільшого це прикраси-намистини, але трапляються й мідні риболовні гачки та швайки.

Освоєння міді та бронзи у світі й в Україні

Людство продовжувало експериментувати з металургійним виробництвом. Мідь — м’який метал, який легко гнеться, а золото не міцніше за мідь. Унаслідок експериментів зі зміцнення міді на Близькому Сході винайшли бронзу — сплав міді, цини (олова), миш’яку, свинцю та інших складників. Бронза потрапила до України приблизно наприкінці ІV тисячоліття до Р. Х. У цей час трипільська культура остаточно розчинилася в сусідніх. Тоді територія нинішньої України була поділена між скотарями в степу й лісостепу — і лісовими мисливцями.

Поява бронзи спричинила подальший культурний сплеск і розвиток людства. У цей час на Близькому Сході з’являються перші цивілізації Межиріччя й Давнього Єгипту. Якщо мідь відчутно вплинула на розвиток людства, то бронза інтенсифікувала його ще більше. У широкий вжиток увійшов колісний транспорт, про що свідчить велика кількість поховань з колесами в супровідному інвентарі, а іноді й із цілими транспортними засобами (возами, колісницями). Двоколісний транспорт був призначений для швидшого, мобільнішого пересування, а чотириколісний мав більшу місткість і вантажність.

Автор: Ігор Цеунов