Промислова революція в Україні

Промислова революція — тобто перехід від ручного й ремісничого виробництва до машинного й фабричного — на теренах України, як і в решті Європи, тривала впродовж довгого ХІХ століття.

Що таке промислова революція?

Наприкінці ХVIII століття у Великій Британії почалася промислова (індустріальна) революція, тобто перехід від ручної до машинної праці. Перші індустріальні зміни були пов’язані з:

• винаходом парових машин;
• виплавленням чавуну;
• текстильною промисловістю.

Промислова революція спричинила й зміни в сільському господарстві, збільшивши продуктивність праці на землі. Це звільнило частину селян і дозволило їм перейти працювати в промисловість. 

Окрім промислового виробництва, у ХІХ столітті розвинувся транспорт — насамперед мережа залізниць. У США активно розвивалися засоби зв’язку. У 1836 році винахідник Девід Альтер створив електричний телеграф. У 1876 році Александер Грем Белл запатентував телефон, а Томас Едісон провів перші досліди з радіо.

Російська імперія опиралася політичній модернізації, але не могла встояти перед хвилею модернізації економічної. І головним символом змін стали залізниці.

Залізничне сполучення

Першу залізницю відкрили 15 вересня 1830 року в Англії. Вона з’єднала Манчестер, промисловий центр, із Ліверпулем, морським портом. У 1831 році ввели в експлуатацію залізничну колію в США, у 1832 році — у Франції, у 1835 — у Бельгії і Німеччині. В Австрійській імперії упродовж 1830–1835 років теж розробляли різноманітні проєкти залізниці.

У 1836 році коронували Фердинанда І — нового імператора Австрії. В імперії було створено Привілейоване товариство Північної залізниці імені Цісаря Фердинанда. Першу ділянку запланували між Віднем і місцями видобутку солі в Татрах. Перший відрізок  — Відень — Бохня.

На той час залізничні колії виготовляли двох типів:

• англійські — залізні рейки з поперечними шпалами;
• американські — дерев’яні рейки, обшиті бляхою, на поздовжніх балках.

На українських територіях мали використати англійський тип рейок, але Австрія не виготовляла таких, Англія ж їх не експортувала. Тому довелося скористатися американським типом. Тож 6 січня 1837 року дубовими, вкритими бляхою рейками з Відня вирушив перший потяг.

Це був локомотив із вагонами чотирьох класів. Поїзд пересувався лише за хорошої погоди (через особливість рейок). Через дим і сморід не можна було відчинити вікна у вагонах першого й другого класів, вагони третього класу були без вікон, а четвертого — без вікон і даху.

У 1845 році почали розгортати будівництво державної Галицької залізниці. Але через підготовку до Східної війни й політичну кризу, пов’язану з «Весною народів» 1848–1849 років, проєкт призупинили.

У 1843 році в Криму побудували Інкерманську залізницю — її довжина становила один кілометр. А в 1855 році спорудили Балаклавську залізницю завдовжки 23 кілометри.

1857 року заснували нове товариство Галицької залізниці імені Карла Людвіга. Воно викуповувало вже наявні магістралі, а також закладало нові, зокрема й до Львова. 4 листопада 1860 року відкрили лінію Дембиця — Перемишль, а рівно за рік почала функціонувати колія Перемишль — Львів.

Паротяг, який привіз вагони до Львова, мав назву «Ярослав». Його урочисто зустрічали на українських станціях Мостиська, Медика, Судова Вишня, Городок, Мшана. У Львові побудували вокзал, до Чернівців поїзди рушили вже у 1866 році, також залізничне сполучення встановили із Бродами й Підволочиськом. У 1869 році з галицького боку залізницю добудували до кордону з Російською імперією. За чотири роки колії підвели до Волочиська і з російського боку на Волині. Починаючи з кінця 1860-х — початку 1870-х років залізницю активно розбудовують в Україні по обидві боки кордону.

Упродовж 1870-х — 1910-х років залізниця відіграла значну роль в економіці України, значно полегшивши перевезення товарів і вантажів. Підприємства будували під’їзні колії і навіть окремі гілки. Завдяки приватній власності на землю була змога закладати й приватні колії.

«Солодкі гроші» цукрової промисловості

На початку ХІХ століття в Європі виникає цукробурякова промисловість. Досі основною сировиною для виготовлення цукру була тростина, яку привозили з британських колоній. Виробництво солодкого продукту з буряка — місцевої сировини — стало джерелом надзвичайних прибутків. 

Перший цукровий завод у Російській імперії побудували в 1800 році в Тульській губернії, через 25 років їх стало сім, а вже у 1861 — 432. В Україні цукрові заводи почали з’являтись у 1820-х роках. Першу цукроварню збудували в селі Бучак Канівського повіту. У 1840 році понад дві третини всіх заводів цієї спеціалізації в Російській імперії були розташовані в Україні.

Для українців такий завод став першим взірцем капіталістичного виробництва. Оскільки сезон цукроваріння розпочинається восени, коли більшість польових робіт уже закінчена, дешевої робочої сили ніколи не бракувало. Селяни масово восени-взимку йшли на заробітки «на буряки». Це була важка робота, але вона приносила гроші.

Упродовж 1860–1861 років цукроварні в Україні виробили понад 48 000 тонн продукту, що становило понад 80 % загальноімперського виробництва.

Розвиток залізниць також сприяв цукровій промисловості: завдяки зручнішій логістиці підвозити сировину й доставляти продукцію стало легше. Проте інтенсивне виробництво швидко наситило внутрішній ринок, і цукрозаводчики звернулися до влади з проханням налагодити постачання українського цукру на закордонні ринки збуту. Влада лишалася пасивною, тож підприємці змушені були взяти це питання у свої руки. 28 квітня 1887 року в Києві з’явився перший синдикат, який об’єднав понад 90 % усіх заводів імперії і зумів монополізувати цукроваріння.

Нова техніка й мито на привозний цукор сприяли швидкому розвитку цукрової промисловості. Цукроварінням переважно займалися правобережні поміщицькі роди Бобринських, Потоцьких і Браницьких, але наприкінці ХІХ століття контроль над майже всією галуззю перейшов до представників буржуазії — родів Симиренків, Яхненків, Бродських, Харитоненків.

Освоєння Донбасу

Паралельно зародилися металургійна й вугледобувна галузі. 

Історія промислового видобутку вугілля в Російській імперії починається в 1720-х роках. У Донецькому басейні вугілля вперше виявили в 1721 році — у Лисячій балці під Лисичанськом (сучасна Луганська область). У цьому місці пласти виходять на поверхню землі. 

Вважають, що першим кам’яне вугілля на Донбасі відкрив рудознавець Григорій Капустін, якому в Макіївці спорудили пам’ятник. Але дослідження Григорія Капустіна проходили переважно вздовж річки Дон. Натомість поклади вугілля неподалік від Бахмута виявили помічник губернатора Київської губернії, шляхтич українсько-польського походження Микита Вепрейський і комендант Бахмутської фортеці, капітан Ізюмського слобідського полку Семен Чирков. Знахідка трапилася їм, коли шукали паливо для бахмутських солеварень. 

Упродовж ХVIII століття геологи розвідували кам’яні поклади в усій Російській імперії. У 1799 році відкрили перше підприємство на Донбасі — Луганський чавуноливарний завод. Завод був єдиним економічним комплексом із шахтами, які закладали поруч.

До середини ХІХ століття найбільшим місцем видобутку кам’яного вугілля залишалася Лисяча балка.

У другій половині ХІХ століття активно розбудовували металургійні заводи. Поруч із такими підприємствами намагалися знайти вугілля — або ж навпаки, поруч із уже наявними шахтами будували металургійні підприємства.

У цей час на Донбас активно приїжджали іноземці: бельгійці, французи, англійці й інші європейці. Вони привозили із собою капітал, а натомість могли працювати в регіоні, багатому на корисні копалини. Держава надавала преференції іноземцям, і це спонукало укладати концесії і створювати трести на іноземному капіталі. Наприклад, офіс Товариства кам’яного вугілля Донбасу був розташований у Парижі.

Британець (валлійського походження) Джон Юз заснував металургійний завод  — біля нього виникло робітниче містечко, згодом назване Юзівкою (за іменем Юза). Нині це місто Донецьк (назва походить від річки Донець).

На Донбасі активно розбудовували транспортну інфраструктуру, зокрема залізниці. На початок Першої світової війни довжина колій у цьому регіоні перевищувала сучасну їх протяжність. Скорочення мережі колій нині пов’язане з розвитком автотранспорту.

Окрім залізниці, розвивався морський транспорт. Наприкінці ХІХ століття були відкриті морські ворота Донбасу: Бердянський і Маріупольський порти. Вугілля й залізо з Донбасу потягами доправляли просто в порти, там товар одразу вантажили на міжнародні судна. 

Промисловий розвиток регіону дав поштовх зародженню нових міст і розростанню старих. Харків, Дніпро (тоді ще Катеринослав), Маріуполь, Луганськ швидко збільшувалися завдяки індустріалізації. Міста на зразок Донецька були від початку побудовані як робітничі поселення. Катеринослав став центром машинобудування й одним з найбільших промислових міст імперії.

Промислові регіони приваблювали на роботу людей із різних регіонів імперії та з-поза її меж. Це були й освічені інженери, і ремісники, і некваліфіковані робітники — зокрема, селяни, які приїжджали на сезонні роботи переважно з російських губерній (бо українські селяни неохоче наймалися на фабрики, заводи чи шахти). Таких сезонних працівників нічого особливо не об’єднувало між собою, хіба лише антисемітизм. Тому робітничі протести часто переростали в єврейські погроми. Одним з найбільших став погром 1881 року, який прокотився промисловими центрами й великими містами Півдня і Сходу України.

Бориславсько-Дрогобицький нафтовий басейн

Завдяки швидкій індустріалізації Схід України перетворився на один з найбільших промислових регіонів Російської імперії. Натомість українські землі в Австро-Угорській імперії залишалися аграрною провінцією. Виняток становив лише видобуток нафти й озокериту («земного воску») в Бориславі. 

Поштовхом для розвитку нафтової промисловості стало запровадження гасового освітлення на залізницях й у великих містах. 

Галицька — переважно польська — аристократія, маючи владу в місцевому сеймі (парламенті), закріпила за собою право власності на всі підземні родовища. У решті Австро-Угорської імперії природні родовища вважали власністю держави. Однак місцевим поміщикам не вдалося скористатися з цього права через брак коштів.

За перші чотири десятиліття (1860–1890-ті роки) видобуток нафти й озокериту налагодили місцеві єврейські підприємці — переважно дрібні, лише деяким вдалося створити велике виробництво. 

Через незначні обсяги видобутку його здійснювали примітивними засобами, без дотримання техніки безпеки, унаслідок чого траплялося чимало нещасних випадків. Більшість робітників становили українські селяни з околиць, меншість — польські селяни, які в пошуках заробітку наймалися до Борислава. 

Борислав перетворився на велике промислове поселення, яке, однак, мало нагадувало місто. Натомість як місто швидко розвивався сусідній Дрогобич, де містилася нафтопереробна промисловість і були розташовані адміністративні осередки великих фірм.

Ситуація змінилася в 1900-х роках, коли до цього району прийшов великий західний капітал, у зв’язку з чим запровадили глибинне буріння. За короткий час західні підприємці витіснили дрібних єврейських, а замість сезонних робітників почав формуватися промисловий робітничий клас, який у 1904 році провів перший масовий страйк. 

Прибутки з нафти й озокериту не залишилися в краї: вони перекочували на банківські рахунки західних фірм. Жахливі умови праці й побуту робітників описали Степан Ковалів (зокрема, у збірці «Образки з галицької Каліфорнії») й Іван Франко (у повістях й оповіданнях із «Бориславського циклу»).

Автори: Ігор Цеунов, Валентина Мержиєвська