Українська археологія

По-справжньому розвиток української археології як повноцінної науки почався наприкінці ХІХ століття.

ХІХ століття

Наприкінці ХІХ століття стався бум археологічних робіт в Україні. Із цим часом пов’язані розкопки Вікентія Хвойки. Український археолог чеського походження відкрив чимало давніх пам’яток у Подніпров’ї — з-поміж них привертають увагу осередки з красивою ліпною керамікою та довгими житлами. Ця кераміка якісно відрізняється від усіх інших знахідок. Пам’ятки з такими знахідками виокремлюють у Трипільську культуру (за назвою селища Трипілля на Київщині, де її було вперше відкрито). 

У цей час активізуються археологічні дослідження й на території Заходу України, який входив до Австро-Угорщини. Львів стає великим науковим центром. 1870 року меценат Володимир Дідушицький відкрив у місті природничий музей (зараз це Державний природознавчий музей Національної академії наук України). 

ХХ століття

У радянські часи активно розбудовували мережу музеїв. Ці заклади влада сприймала не лише як наукові або просвітницькі, а і як пропагандистські: вони мали прославляли спосіб життя в СРСР, тож їх потрібно було якомога більше. 

У 1920–30-х роках в Україні розпочали будівництво великих підприємств. У зв’язку із цим уперше у світовій практиці провели й рятувальні археологічні дослідження неабиякого масштабу: в Україні — під час будівництва металургійного комбінату «Азовсталь» у Маріуполі (розкопки очолив Микола Макаренко) і гідроелектростанції на Південному Бузі на чолі з Федором Козубовським.

З усіх великих будівництв найграндіознішим було спорудження гідроелектростанції на Дніпрі (ДніпроГЕСу) в Запоріжжі. Відповідно найбільшою з «новобудовних» експедицій була дніпрогесівська на чолі з Дмитром Яворницьким. 

На Заході України, під владою Польщі, теж проводили інтенсивні археологічні дослідження. У Львівському університеті Яна Казиміра (нинішній Львівський національний університет імені Івана Франка) працювала кафедра доісторії.

Під час Другої світової війни всю територію України окупувала Німеччина. Німці шукали старожитності готів, яких пов’язували зі своїм етногенезом. Також їхню зацікавленість викликали горщики зі свастиками. Окупанти здійснили облік музейних колекцій в Україні, а в самих музеях створювали експозиції, які возвеличували німецький народ і всіляко намагалися довести, що Україна, як і Східна Європа загалом, історично належала німцям, тож загарбники мають на неї право. Коли ж гітлерівська армія відступала з України, найцінніші експонати вона забрала із собою.

Археологічні дослідження часто пов’язані з потребою щось побудувати. У радянські часи в Україні здійснили велику кількість експедицій, пов’язаних з меліораційними (зрошувальними) роботами в полях. Фактично це були «новобудовні» експедиції, які розкопували кургани, перш ніж на полях проведуть труби поливу.

Загалом кажучи, для археології це звичайна історія: під час господарських робіт доволі часто знаходили пам’ятки. Прикладом є вже згадана вище — і найдавніша на території України — знахідка мощей Володимира Великого на місці Десятинної церкви в Києві. Так само випадково знайшли й Мізинську стоянку на початку ХХ століття — копали господарчу яму. Таких прикладів в історії української і світової археології можна нараховувати десятки, а то й сотні. 

За сучасної України більшість археологічних експедицій з дослідження первісності зосередилася довкола закладів вищої освіти. Відновлення незалежності України, падіння «залізної завіси» дозволили науковцям налагодити широкі контакти із закордонними колегами.

Радіовуглецеве датування

Після Другої світової війни у зв’язку з технічним прогресом в археології стався прорив. Ідеться про відкриття радіовуглецевого методу датування, який дав науковцям змогу значно точніше з’ясовувати вік різноманітних артефактів. 

У чому ж полягає цей метод?

Усі живі організми (і тварини, і рослини) за життя накопичують вуглець із довкілля. Він може бути радіоактивний (С14) і звичайний (С12). 

С14 несуть у собі сонячні промені, тож цей елемент накопичується в рослинах під час фотосинтезу. Тварини поїдають рослини з елементом С14 — і так він потрапляє до їхніх організмів. Поки рослини й тварини живуть, співвідношення С14 і С12 лишається сталим. Однак після смерті організму накопичення С14 припиняється — і починається його розпад.

Період напіврозпаду С14 становить приблизно 5730 років. Отже, у лабораторії науковці вимірюють кількість С14 щодо С12 у кістках, у залишках деревини, у вугіллі. Що менший його вміст, то, відповідно, давніше ця рослина чи тварина жила. Цим методом можна доволі точно визначати вік решток до 60 тисяч років. 

За винайдення принципу радіовуглецевого датування Віллард Франк Ліббі 1960 року здобув Нобелівську премію в галузі хімії. 

Радіовуглецевий аналіз допоміг точніше датувати події давньої світової історії. Наприклад, за допомогою С14-датування встановили, що найдавнішими селянами на території України були представники буго-дністровської культури, а не трипільці, як вважали раніше. 

Збереження спадщини

З 2014 року постала велика проблема — збереження історичної спадщини під час бойових дій. Багато пам’яток давнини потрапили в окупацію. У 2014 році від бойових дій постраждав Донецький обласний краєзнавчий музей: уціліли лише три зали з 29. Були пошкоджені чи зруйновані чимало археологічних колекцій, які зберігали у фондах музею.

Із повномасштабним вторгненням російських військ у 2022 році ця ситуація значно погіршилася. Під час бойових дій зазнало руйнувань багато пам’яток культури, історії, археології. Станом на жовтень 2023 року, доки війна триває, важко визначити весь масштаб шкоди, якої окупанти завдали нашій давній історії. 

З поступовою деокупацією території України стає відомо про нові випадки нищення нашої історії. Наприклад, на горі Кременець біля Ізюма Харківської області були виставлені половецькі кам’яні скульптури (так звані «баби»). Після звільнення Харківщини ми отримали доступ до цього ансамблю й виявили, що одна скульптура з дев’яти майже повністю знищена внаслідок прямого влучання снаряда, решта — посічена уламками. 

У сучасних умовах надважливо писати про історію України: джерела, звідки ми можемо дізнатися про неї, зникають. Такий процес невідворотний, особливо в умовах повномасштабної війни, тож потрібно встигнути з дослідженнями, доки є джерела — і люди, які можуть їх прочитати й створити нові пам’ятки.

Автор: Ігор Цеунов