Палац у Хмільнику

Перша згадка про Хмільник датується 1362 роком, коли князь литовський Ольгерд відвоював його в битві з татарами, «отчичами і дідичами землі Подільської», як шанобливо називав східних зайд-кочівників один з літописів.

Історія палацу у Хмільнику

Місце для поселення вибрали непогано: на невеликому острові між двома рукавами Південного Бугу. Навіть ім’я місту дали завдяки цьому острову: за легендою, був він спочатку вкритий лозою та калинами, якими вився хміль. Але всього за шість кілометрів від Хмільника пролягав сумнозвісний Чорний шлях, яким щороку рухалися зі степів Півдня орди татаро-монголів. Потрібен був замок — і він з’явився. За легендою, пагорб для нього містяни насипали вручну. 

В останній період князювання Вітовта фортеця була значно посилена: кримчаки розбили литовсько-руську армію на Ворсклі в 1399 році. Поразка спричинила зміну кордонів: володіння Вітовта в Причорномор’ї були втрачені. Хмільник стає прикордонним містом. 

У роки боротьби за литовський великокнязівський трон між Свидригайлом і Сигізмундом Хмільник став власністю князя Федора Корибута Несвіцького, союзника Свидригайла. Після присяги князя Несвіцького польському королю хмільницький замок у 1434 році відійшов до Польщі. Місто стало центром староства в щойно створеному Подільському воєводстві. Литовці не примирилися з втратою важливого форпосту і до 1447 року продовжували вважати Хмільник своїм, не роблячи ніяких кроків щодо повернення міста, — обмежувалися ностальгією. У 1500 році під мури Хмільника прийшла армія, яку очолювали сини хана Менґлі Ґірея, далі напади повторились у 1524, 1534, 1584 роках. Населення змушене було оборонятися, а старости замку — Лянцкоронські, Язловецькі, Оссолінські та Струсі — прославляти себе ратними подвигами.

У 1534 році великий гетьман коронний Ян Тарновський обніс місто кам’яним муром із баштами. Канал, викопаний між Південним Бугом і його притокою, річкою Пастушою, перетворив фортецю на острівну твердиню. Для потреб католицької громади 1603 року звели ренесансний костел Усічення голови Івана Предтечі, який після численних перебудов зберігся до наших днів. Орга́н у ньому встановили в 1974 році — нечастий для СРСР випадок. 

1594 року загони Северина Наливайка захопили місто. У 1637 році ситуація повторилася: цього разу до міста увірвався Павло Бут. Козаки зробили ще одну вдалу спробу заволодіти Хмільником — у 1659 році тут навіть була резиденція гетьмана Івана Виговського. Напевно, комфортна, бо ж мала водогін, залишки якого в серпні 2003 року знайшли робітники комунальної служби. Нескінченну, здавалося б, війну перервав у 1672 році наступ двохсоттисячної армії султана Магомета IV. На 27 років Поділля перетворилося на ще одну провінцію Османської Порти. У Хмільнику стояв турецький гарнізон. Як і в інших захоплених містах, яничари перш за все заходилися укріплювати замок і зводити мечеть. Між замком і мечеттю, а ще між сторожовими постами понад Бугом прорили підземні ходи. Населення міста тануло на очах: кого нові господарі не встигли як живий товар продати в рабство, той утік сам.

За турками знову повернулася Річ Посполита, а ще за століття місто увійшло до складу Російської імперії. Тут працювали поташна фабрика, селітровий і скляний заводи, але місто ледь животіло. Замок руйнувався.

Архітектурні особливості та перетворення палацу 

І саме біля його руїн у 1911–1915 роках виникла найцікавіша споруда міста. На пагорбі над Бугом за проєктом архітектора Івана Фоміна звели палац для подружжя Костянтина і Катерини Ксідо (1879 — після 1943). Ця будівля — архітектурний трансформер, у якому зодчий вміло грається деталями з різних стилів і часів. З боку річки відкривається панорама ренесансного замку з наріжними баштами, парадний же фасад будівлі з колонадою над головним входом — зразок класицизму. Палладіанська класика вступила у двобій з новою архітектурною модою — і нове взяло гору. Арковий міст до палацу теж спланував Фомін у 1915 році. Проєкт повністю втілити не вдалося.

Цікава історія із цим Ксідо: був він красенем, штабс-капітаном, героєм облоги Порт-Артура 1904 року — але без грошей. Обміняти зовнішність на обручку багатійки чорнявому греку порадив російський письменник Іван Бунін, який у ті роки служив неподалік, у Летичеві. Ксідо послухався — й одружився з глухонімою і не надто молодою графинею Катериною Левашовою (1867 — після 1920). Головною її принадою був титул — а також 28 сіл, цукроварня, будинок у Петербурзі, чималі грошові активи. І — підприємницька жилка. 

Новий статус дозволив штабс-капітану зайнятися тим, чим мріяв, — видавати часопис «Російська старовина» і книги з географії. 

Використання палацу та сучасний стан 

У червні 1913 року в Ксідо, свого колишнього ад’ютанта, оселився генерал Анатолій Стессель з дружиною Раїсою. Та захоплювалася не музикою чи малюванням, як більшість пань, а птахівництвом — і навезла до щойно зведеного палацу індиків, курей різноманітних порід, гусок, а ще корів та теличок (задумувалася про власну молочну ферму). Глухонімій графині все це птаство й худоба не заважали, а сам Ксідо переважно мешкав у Петербурзі. 

Цю пастораль перервала Перша світова війна. Стессель у 1915 році помер у Хмільнику і був похований у дивного вигляду гранітній усипальні на католицькому цвинтарі міста. Ксідо того ж року вирушив воювати, а після революції емігрував на Захід. Кажуть, повернувся до Хмільника 1943 року, поблукав палацом, зустрів колишнього лакея Дмитра — і повернувся на нову батьківщину, начебто до Чехії. Маєток у післяреволюційні роки використовували під навчальний заклад, потім його окупував НКВС, а в Другу світову тут були звичайні склади. 1964 року в замку відкрився готель, а у замковій вежі — краєзнавчий музей. Відчути себе графами гостям готелю було важко: зі зручностей були лише електрика й вентилятор, а в колишній бальній залі взагалі сушили білизну. Уже понад 15 років палац тихо сповзає у стан руїни. Вікна вибиті, опалення не працює, дах протікає, сходи в аварійному стані, на даху ростуть дерева. Що буде далі — хтозна. 

Авторка: Ірина Пустиннікова