Палац гетьмана Кирила Розумовського

На початку літа 1648 року Батурин захопили й перетворили на сотенне містечко козаки. Ще за понад два десятиліття його обрав своєю резиденцією гетьман Лівобережної України Дем’ян Ігнатович — той, що мріяв вирватися з-під російського ярма під султанський протекторат, за що й закінчив свій вік у Бурятії. 

Його наступники — Іван Самойлович та Іван Мазепа — теж мали Батурин за резиденцію. Тут двічі на рік збиралися козацькі старшинські ради. 1669 року в містечку з’явилася кам’яна будівля Генерального суду Лівобережної України. Польський прикордонний форпост почав обростати українським міфом. 

За майже 40 років у столичному статусі поселення розрослося (10 тисяч населення — не жарти на ті часи), укріпилося, шуміло базарами й бамкало церковними дзвонами. Харизматичний Іван Мазепа в зеніті слави й фаворі російського тирана Петра І в 1700 році зводить тут мурований палац, де бували всі вершки козацького війська. Крім гетьманських палат у Малому й Великому місті, Батурин мав ще гетьманську резиденцію в передмісті Гончарівці, п’ять храмів, два кляштори, кілька млинів і школу. І коли Мазепа пішов на союз із ворогом царя, шведським монархом Карлом ХІІ, Петро І помстився і гетьману, і його місту. 

Військова каральна експедиція 1708 року недовго тримала місто в облозі: у Батурині знайшовся зрадник Іван Ніс, який відчинив ворогам підземний перехід до фортеці. Московська орда вирізала понад 16 тисяч людей, не пожалівши ні дітей, ні старих, ні жінок. 

Відродився Батурин уже в другій половині XVIII століття, за Кирила Розумовського. Той мріяв відкрити тут університет і відновити славу козацтва. Але Катерина ІІ козацтво знищила. Розумовський остаточно перебрався до Батурина й зайнявся бібліотекою, вівчарством, шовківництвом, технічними новинками — і містом. На його розбудову працювало кілька цегелень (з лісами в околицях було негусто). Тут знову з’явилися будинки і храми, млини і мануфактури, лікарня і вдосконалені самим гетьманом суконна та свічкова фабрики. І, звісно, палац. 

У Катерини ІІ був улюблений архітектор — талановитий шотландець Чарльз Камерон, майстер класицизму. Він багато споруд звів у Петербурзі й околицях, а коли цариця померла, впав у немилість в її сина Павла. Той забрав у нього і роботу, і будинок, тож Камерон спробував повернутися до Британії. Тільки от Павло йому у від’їзді відмовив. Про бідного зодчого довідався Розумовський і запросив його до Батурина будувати палацовий комплекс. 

Палац у дусі Палладіо додатково мав два флігелі, у кожному — по 20 житлових кімнат, які опалювали кахляними печами. Про будівництво гетьман часто писав у листах сину Андрію — поміж докорами в нерозумному розтринькуванні родинних статків і скаргами на здоров’я. 

Уже йшло облаштування англійського парку навколо споруд, уже променями зірки розбігалися від палацу липові алеї, як Розумовський помер. Його син, дипломат при австрійському дворі, володів палацом до своєї смерті у 1836 році, але навідувався сюди нечасто.

У 1824 році будівля вигоріла майже вщент. Через 53 роки резиденцію віддали військовому відомству. Вона поступово перетворювалася на руїну, куди забрідали сільські пастухи перечекати дощ. На фронтоні, що міг обвалитися щомиті, росли кущі. Скрізь валялися шматки віконних рам і кам’яних колон. 

1909 року місцевість відвідав правнук Кирила Розумовського Каміл. Він надав 150 тисяч австрійських крон для реставрації, мріяв зробити тут музей народного мистецтва. Ще трохи коштів надали князі Горчакови. У 1911 році на замовлення Товариства захисту і збереження пам’яток старовини архітектор Андрій Білогруд зробив обміри будинків і підготував проєкт реставрації. До 1913 року вдалося відновити дах палацу, відремонтувати підлогу. Український фольклорист і мистецтвознавець Костянтин Широцький писав: «Особливо ефектним було фарбування стін Батуринського палацу. Синій фон просторих зал був повністю вкритий густим золоченим різьбленням із зображенням гетьманських клейнодів (герби, обладунки) та тому подібних мотивів. Та зникли рами, сходи, перила, решітки, підлога колись, напевно, чудової роботи». Конотопська земська влада планувала відкрити в палаці учительський інститут, що дуже засмучувало естетів, які зрідка приїздили подивитися на романтичну руїну.

За десять років, уже в радянській окупації, будинок знову згорів. 

Радянській владі панська розкіш була кісткою в горлі. Парк вирубали, флігель розібрали. Археологічні розкопки, щоправда, проводили. Уже за незалежної України на гетьманський палац звернув увагу Віктор Ющенко. Сьома спроба реставрації комплексу була нарешті вдалою. Тепер тут заповідник «Гетьманська столиця». У 2009 році відроджений палац відкрили як музей. Знищений парк відродили — як і дворову церкву, і скарбницю. Флігелі, дерев’яні стіни й вежі цитаделі відбудували — зараз це улюблена фотозона місцевих наречених. В інтер’єрах палацу взорували на інші роботи Чарльза Камерона. 

Є у відродженому палаці й справжні речі. Так само, як правнук Кирила Розумовського Каміл дав кошти на реставрацію палацу, правнук самого Каміла, політичний журналіст Грегор Розумовський фон Вігштайн, 2018 року передав заповіднику артефакти з родинної колекції.

Туристичною Меккою заповідник поки не став — а вартий того. 

Авторка: Ірина Пустиннікова