Ще кілька років тому в місцевому маєтку поміщиків Орловських розташовувався обласний дитячий протитуберкульозний санаторій «Світанок». Зараз тут — молодий і амбітний Малієвецький обласний історико-архітектурний музей, який майже з нічого виплекала уроженка Маліївців і директорка закладу Анастасія Донець.
Історія палацу у Маліївцях
У 1785 році Малієвецький ключ купив Ян Онуфрій Орловський, коронний ловчий. Після смерті Яна Онуфрія село дісталося в спадок його єдиному сину Адаму, а потім — старшому сину Адама Ігнацію, який помер неодруженим у 1899 році. З 30 років граф страждав на невиліковну психічну хворобу, тому маєтком опікувався його молодший брат Олександр (1817–1893). Так Маліївці мимохідь пов’язані зі славним в історії Франції іменем: другою дружиною Олександра Орловського була княгиня Клементина де Талейран-Перігор.
На початку ХХ століття Маліївцями володів племінник Олександра Орловського Ігнацій Мечислав, ад’ютант генерала Юзефа Галлера, після Першої світової війни — почесний аташе при польській амбасаді в Парижі. Маліївці його цікавили мало. Село купив син Олександра Орловського від другого шлюбу Ксаверій Францішек (1862–1926), який володів маєтком аж до революції.
Кожному магнату потрібна гарна хата — Орловські влаштували в Маліївцях саме таку.
Архітектурні особливості та перетворення палацу
Палац у стилі Людовика XVI з трохи кострубатими атлантами, що тримають на плечах балкон другого поверху, збудовано в 1788 році. Місце для резиденції обрали над яром річечки Ушиці. Родинна легенда Орловських приписує авторство проєкту популярному архітектору Доменіко Мерліні. І, хоч палац відрізняється від інших робіт цього майстра, скажімо, резиденції в Дубно, виключати реальність цієї версії не варто: Орловський часто бував при королівському дворі у Варшаві, де працював Мерліні. Іншим можливим автором палацу вважають Якуба Кубицького, з яким Орловський міг познайомитися у Вишнівці під Тернополем. Ким би не був автор, він, найімовірніше, пізніше збудував і палац Комарів у Мурованих Курилівцях.
На початку ХІХ століття резиденція в Маліївцях славилася розкішшю і красою. Класицизм, «шляхетна простота i спокійна велич» царювали в тодішній архітектурній моді — і тут це помітно.
Колись тут зберігалася розкішна колекція польського живопису, де були твори Генрiха Семирадського, Яна Матейка, Юзефа Брандта, Юзефа Хелмонського, Юлiуша Коссака, Тадеуша Айдукевича та iнших. У палаці була нібито «Свята родина» пензля Рафаеля (хоч, імовірно, все-таки копія, а не оригінал), а також портрет останнього короля Польщі Станіслава Августа, який виконав популярний портретист Йоганн Лампі. На жаль, на колекцію збагатилися не українські музеї, а полум’я, яке жадібно пожирало безцінні скарби під час «націоналізації». Ксаверій Францішек Орловський під час громадянської війни, коли Поділля окупував Антон Денікін, вивіз найцінніші речі із маєтку до Одеси, звідти на французькому торговому кораблі «Дюмон де Урвiль» попрямував до Марселя, а потім до Парижа. Так було частково врятовано бібліотеку Орловських і їхній родинний архів, у якому зберігалося листування римських пап із польськими королями. Урятувати вдалося й найцінніші екземпляри з картинної галереї палацу. Решта цiнностей (меблі різних епох, вироби з порцеляни, посуд) залишилася на мiсцi й була розграбована. Не пощастило й гербам Орловських Любич та Стажинських Долива, які колись прикрашали фасад палацу: їх збили. А домову каплицю закрили навіть не більшовики — цар після польського повстання.
Зі східного боку палацу одна з його власниць, Роза Орловська, у 1826 році влаштувала великий зимовий сад з оранжереєю, який був безпосередньо пов’язаний з будинком. Зараз там господарські приміщення. Із західного боку до палацу примикали стайні.
Інтер’єри облаштували згiдно з постулатом англiйського архітектора Колена Кемпбела «принести красу храму в приватне помешкання». До сьогодні збереглася ліпнина в стилi рококо у вигляді підвішених на стрiчках музичних інструментів (рiжки, сопiлки, кларнети, гітари), якi обвиті стеблами рослин. Сходовий майданчик незвичної форми прикрашають бронзові ажурні перила. Ще в перші роки ХХІ століття парадна зала була в жалюгідному стані. Її поновили на кошти Міністерства охорони здоров’я. Реставрацією це назвати не можна — лише фантазією на тему. Хмельницький художник Володимир Карвасарний розписав інтер’єр приміщення античними краєвидами.
Кожна резиденція мріє стати замком. Маліївці не виняток. У них навіть є справжнісінька вежа із зубцями-мерлонами. Розташована вона в глибині яблуневого саду перед головним фасадом палацу. Під башту закамуфлювалася й водонапірна вежа. Навколо неї бекають баранці — музей тримає коней та овечок, а в невеликому басейні перед головним входом сновигають червоні японські рибки.
Використання палацу та сучасний стан
Парк, розбитий наприкінці XVIII століття, має площу 17,2 гектара — достатньо, щоб розмістити два ставки, кілька приємних галявин і навіть фонтани. Хоч «Білі лебеді» не збереглися, фонтан «Левина паща» працює і сьогодні. Парк у радянський час заріс, але завдяки регулярним толокам небайдужих, яких Анастасія Донець кличе попрацювати «за екскурсію», має зараз задбаний приємний вигляд. Багато місцевих дерев — аксакали віком понад 100 років. Поміж дубів, лип та ясенів з кленами ростуть ялина срібляста, сосна Веймутова та чорна, модрина європейська, смерека гребінчаста, туя західна і східна, оцтове дерево. Зараз парк є частиною національного природного парку «Подільські Товтри».
Найбільше на території парку вражає скеля-водоспад з гротами-печерами. Народні перекази пов’язують їх з іменем Устима Кармалюка — як і будь-яку іншу печеру в радіусі 150 кілометрів. Орловські називали скелю іменем святого Онуфрія. Є і доведений факт: у печерах за віки до Кармалюка був ранньослов’янський скельний монастир. У 1708 році тут було засновано василіанську обитель. Збереглися вівтарні ніші й віконечка, прориті в м’якому пісковику.
Водоспад — справа рук не людини, а природи, хоч зараз потічок на вершині скелі вдягнули в металеві лати. Здавна воду з водоспаду відводять у став за допомогою видовбаних зсередини колод. Якщо піднятися до вершини водоспаду, побачимо пам’ятний знак на честь Воздвиженської церкви (1673), зруйнованої у 1933 році. Чарівність парку давно зробила його місцем таборів пластунів та зборів РУН-вірівців. Неймовірного водоспаду могло вже не бути: у 1960-х його збирався проковтнути сусідній гіпсовий кар’єр. Урятувала диво природи місцева лікарка Олександра Соколова. Вона не побоялася стати на захист пам’ятки — і вдалося. Отриману за це чималу, як на радянські часи, премію використала на облаштування ринви для води, що стікає з водоспаду. Вона й тепер слугує Маліївцям. Олександра Соколова — рідна бабуся Анастасії Донець. Рятувати й прославляти Маліївці — доля цієї родини. І виходить на диво добре: тут проводять костюмовані віршовані екскурсії (зі смолоскипами й у масонських плащах), сюди приїздять на пленери художники, на другому поверсі часом відбуваються надзвичайні, не провінційного масштабу виставки, а команда музейників потроху відновлює інтер’єри палацу.
Авторка: Ірина Пустиннікова