Палац у Приозерному (Псарах)

У другій половині XVIII століття Псарами володів магнат Юзеф Яблоновський. Мав тут свій двір, збудований за модою того часу — в стилі пізнього класицизму. З колонадою, портиком — усе як слід, тільки не мурований, а з дерева й глини. Юзеф передав маєток у спадок своїй дочці від другого шлюбу Урсулі, дружині Вінцента Глоговського, придворного при дворі Станіслава Августа. Їхній син Станіслав власних дітей не мав, тож відписав Псари брату Людвіку, а той, своєю чергою, — дочці від другого шлюбу Вільгельміні, дружині графа Станіслава Рея. 

Історія палацу у Приозерному (Псарах)

Ось — нарешті прозвучало важливе для Приозерного прізвище! Реї були представниками однієї з гілок могутнього роду Потоцьких. У часи Вільгельміни глинобитний класицизм Яблоновського був уже в дуже поганому стані, тож близько 1880 року графиня вирішила звести новий палац. Поки старий розбирали, новий уже й закласти встигли. Проєктував будівлю модний львівський архітектор Юліан Захаревич. Будівництво садиби в еклектичному стилі завершили 1882 року.

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Величезний, повний екзотів парк ховав чималий палацовий ансамбль, що складався з красивої в’їзної брами, зведеної ще 1822 року, фантазійного палацу, флігеля, зерносховища та конюшні. 

Ще й зараз можна простежити під’їзну дорогу до садиби, обсаджену столітніми липами. Ставки обабіч дороги не завжди були гуртожитками для жаб — тут гості вельможного Рея каталися на човниках, слухаючи концерти духової музики. Для такої справи оркестр запрошували в парк щонеділі. Приблизно в 1820-х у парку посадили платан. Його гігантська крона дарує затінок і дотепер.

Використання палацу та сучасний стан 

Вересень 1939 року став переломним у житті всієї Західної України, а отже, Рогатинщини, Псарів і графа Людвіка Рея. Від комуністичної розправи останнього врятували селяни. Рею вдалося емігрувати до Франції. Певно, він до самої смерті згадував свій покутський рай — і розказував про нього дітям. На початку ХХІ століття в Приозерне приїжджав онук Людвіка Мартин Рей. 

На той час садиба вже стояла покинута. А за СРСР у ній деякий час був колгоспний свинарник. Так, свинарник. Так, у палаці. Поросята дряпали ратичками паркетну підлогу, гасаючи по вестибюлю й палацовій капличці та спускаючись парадними сходами до парку. Зрештою, та сама ситуація була і в Отрокові в Хмельницькій області. 

Свинок пожаліли й виселили, а палац перекваліфікували в психоневрологічний заклад. Нарешті в 1955 році тут оселилися студенти Рогатинського зооветеринарного комплексу. 

Старожили села пам’ятали, що в’їзна арка колись пронизувала палац наскрізь, але в 1970 році один її кінець замурували — при ньому поставили пам’ятник Леніну.

Нові часи теж не відзначаються ласкою до палацу. Садибу ще в 1996 році передали в користування Українській православній церкві Київського патріархату. До 2004 року тут діяв жіночий монастир. З 2005-го споруда стоїть пустою, поволі заростає кущами і наближається до точки, після якої вже не буде вороття. Важкі дерев’яні фронтони дверей обвалилися, подекуди досі є старі віконні рами, тримаються ще сходи. Але провалля в підлозі лякають.

Авторка: Ірина Пустиннікова