Палац Бруницьких у Підгірцях

Першим відомим і безперечним власником Підгірців був князь Юзеф Олександр Яблоновський, геральдист і меценат. Палац Яблоновського — це й був перебудований замочок. Історія зберегла навіть ім’я його зодчого: Бернард. А ще — суму, яку витратив князь на споруду, стайні та парк зі скульптурами й фонтанами: 200 тисяч злотих.

На зламі XVIII–ХІХ століть замочок перетворився в напівруїну і часто змінював власників. Учителі історії місцевої школи дослідили, що якийсь час споруду використовували як мисливський будиночок віденські офіцери угорського походження на прізвище Печар. 

Підземелля давніх маєтків — та наймоторошніша місцина, яку уява заселяє привидами. У підгорецькому маєтку глибокі пивниці — найстаріша частина комплексу. Тут був винний погріб, льох для насіння, кухня й сервірувальна кімната, чотири господарські приміщення для прислуги й зберігання білизни, кімната економа й канцелярія. У цих підземних лабіринтах якщо й блукають привиди, то хіба сотень тисяч коропів, яких просто в замку вирощували з мальків. Так-так: за радянської окупації в замкових пивницях були каскадні басейни для коропових малят. Сюрреалізм радянських реалій іноді справді неймовірний.

Барон Юзеф Бруницький купивши маєток у 1817 році, зберіг усе, що залишилося від первісної будівлі, але добудував нові крила й три наріжні вежі. 

На першому поверсі містилися хол з вестибюлем, салон, кабінет барона, будуар, дитяча й ігрова кімнати, ванна, приміщення для прислуги і ще дві житлові кімнати. На другому — три кімнати використовували Бруницькі, а три були відведені для гостей маєтку. Також тут мешкали слуга й гувернер. 

До 1914 року палац у Підгірцях був стильно оздоблений елегантними меблями, картинами, свічниками й канделябрами з бронзи й кришталю. Їжу з кухні подавали до їдальні спеціальним ліфтом. Головною дивовижею, яка мусила вражати абсолютно всіх гостей маєтку, був салон з північного боку палацу. За стелю в ньому слугував велетенський акваріум зі скляним дахом над ним — це вам не мальків у винному підвалі вирощувати. 

Під час Першої світової війни палац було сильно пошкоджено: згорів його дах, більша частина колекцій була знищена, а в кімнатах розмістилися російські артилеристи. На 1939 рік лише салон першого поверху зберігав свій первісний вигляд. Уціліло кілька крісел «під ренесанс», трохи східних килимів, портьєри, пара канделябрів і воскова мініатюра із зображенням відомої піаністки Марії Шимановської. Усе це зникло на початку Другої світової. Кажуть, ліжка з палацу та деякі інші меблі забрали селяни. 

Парк спочатку був меншим, французьким. Його заклали ще в часи Юзефа Олександра Яблоновського. За Бруницьких, у 1892 році, парк збільшив до 2,5 гектара і перепланував в англійському стилі садівник зі славетного віденського парку Шенбрунн — Фрідріх Шилле (1850–1931). Колись тут росли секвої, канадський дуб, магнолії трьох видів: біла, рожева і червона. Зараз лишилися хіба платан і зарості грабів поблизу головної алеї парку. 

Коли вже згадали про баронів, розберімося, хто володів маєтком. Після Юзефа Бруницького палац дістався його сину Юліану Каролю, одруженому з Юлією Пауліною Воланською. Той переказав маєток сину Юліану Маріану, який одружився з Антоніною Стефанією Ромашкан. Він славився як чудовий господар, суспільний діяч, посол до галицького сейму, а також натураліст-любитель з величезною колекцією метеликів. Кажуть, дуже любив полуницю. А хто ж її не любить? 

Саме Юліан Маріан сформував у Підгірцях зразкове сільське господарство, а в Стрілкові у 1892 році заснував розсадник плодових і декоративних дерев. Пізніше розсадник перемістили до Підгірців. Щороку заклад випускав каталог своєї продукції — збереглися випуски за 1896–1939 роки. Тут можна було придбати саджанці плодових дерев 159 сортів, 30 тисяч декоративних кущів 360 сортів, 275 різновидів троянд, 65 видів хвойних і 27 сортів бузку. А ще Юліан Маріан замовив талановитому архітектору, професору Державної промислової школи в Чернівцях Карлу Адольфе Ромсторферу проєкт реконструкції палацу. Споруда відтепер могла похвалитися водогоном та електрикою. 

При маєтку були стайні, корівник, інші господарські споруди, гуральня. 

Останніми власниками Підгірців (до вересня 1939 року) були два сини Юліана — Юліан Якуб і Юзеф Франтішек Бруницькі. Після того, як Юліан-молодший емігрував до Великої Британії, у палаці доживала його 80-річна мама, пані Ева. Стареньку вигнали із замку, коли в село прийшли радянські війська, — і закрили в стайні з худобою. Вона жила у свого слуги, а далі кудись від’їхала — чи до Львова, чи до Заліщиків. 

І залишився тільки палац — і дивні, але обов’язкові легенди про підземні ходи з резиденції аж до сусідніх сіл — чи то Стрілкова, чи до Яружичів.

У радянські роки тут спочатку зробили школу-інтернат. Потім у палац в’їхала сільрада. Зрізали реліктові модрини, що шуміли перед головним фасадом. Далі споруду передали рибгоспу — десь тоді зникли з кімнат другого поверху старовинні картини. 

Після відновлення незалежності споруду віддали в приватну власність. Але перші власники не робили нічого — будівля руйнувалася, її завсідниками стали місцеві пияки. 

Тепер власники змінилися. У Підгірцях пропадав не лише палац — у жалюгідному стані були й рештки колгоспного майна: тракторний стан, тартак та автомайстерня. Три місцеві родини перетворили їх на ресторанний заклад «Підгорецький маєток», а потім взялися опікуватися палацом. Це правильна ініціатива. Але навіть дуже успішний готель чи ресторан не окупить фахової реставрації пам’ятки, тому відбувається не реставрація, а ремонт — і в інтер’єрах не відновлення, а фантазії на тему. Дах над палацом у 2010-х роках почав осипатися цілими шматками, перекриття між поверхами провалювалися, до цілковитої руїни залишалося трішечки. Сучасна черепиця в таких умовах — хай і не ідеальний, але ж вихід. Стару, яка підходила для повторного вкладання, теж використали.

Біля споруди час від часу проводять волонтерські толоки й свята гарбуза. Звідкілясь узялася легенда про прокляту пані (туристи люблять легенди), яка начебто блукає залами палацу вночі. Сюди приїздять екскурсійні групи і влаштовують фотосесії молодята. Палац живе.

Авторка: Ірина Пустиннікова