Старостинський замок

Історія Старостинського замку

Центр Галичини й гордого давнього князівства був не тут: літописний Галич слід шукати в селі Крилос неподалік від Галича сучасного. А там, де дивляться на місто уламки мурів і реставрована башта Старостинського замку, у галицько-волинські часи був невеликий порт на Дністрі. Над ним і спорудили дерев’яно-земляні укріплення з валами — їх уперше згадують у літописі ще під 1114 роком.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Невідомо, хто й коли знищив первісну фортецю на Замковій горі. Далі також забагато білих плям: чи то польський король Казимир Великий дав наказ відновити фортецю біля Дністра, чи то волинський воєвода Любарт у 1350–1352 роках займався цією справою — достеменно не відомо. З кінця ХІV до ХV століття твердиня була однією з найбільших і найсильніших у краї, опорою створеного 1378 року галицького староства. Звідси й назва замку — Старостинський.

1621 року татари зруйнували дерев’яні фортифікації, тож у 1627 році замок зводять нарешті в камені, на п’ять башт і три брами. У 1658 році за проєктом італійського інженера-фортифікатора Франсіско Корассіні за 42 000 злотих, які дав староста Потоцький, замок реконструюють. У Постанові сейму від 1658 року зазначено, що магнат «від землі спорудив нові мури й обвів їх шанцями і редутами чужоземним способом». Недовго замок красувався новими шатами: 1676 року турецько-татарські війська залишили на Замковій горі лише пощерблені, вибиті зуби фортечних стін. Більше фортецю не відновлювали.

У XVIII столітті завалилася частина гори, на якій стоїть твердиня, забравши із собою в короткий політ частину мурів. 1796 року за розпорядженням влади замок почали розбирати. Дав дозвіл убити замок інженер А. де Хегерштейн. У квітні 1858 року впала східна частина замкових стін. До нашого часу дійшли чималі підвали, частина західної башти й рештки оборонних мурів.

Ніхто не підрахує до копійки, у скільки обходилися українським князям і шляхтичам їхні твердині, а от в європейській історії приклади з цифрами знайти можна. Лицарі-тамплієри витратили в першій половині ХІІІ століття 1,1 мільйона сарацинських золотих монет, щоб перебудувати на замок давні римські фортифікації в Зефарі (на території сучасного Ізраїлю). Якщо конвертувати це в сучасні грошові одиниці, вийде сума від 10 до 20 мільярдів євро. А якби будували з нуля, коштувало б іще більше.

А от невеликий, скромний такий замочок, буквально вежа, оточена мурами, — скільки за нього? Історики стверджують, що близько 800 000 євро. З них чверть суми йшла на будівельні матеріали, а ¾ — на виплату будівничим. І це мали бути висококласні фахівці, які знають тонкощі й секрети майстерності. Наприклад, їм було відомо, що спіральні сходи в башту завжди мали закручуватися за годинниковою стрілкою: так захисники замку на верхніх ярусах могли замахнутися мечем чи алебардою, а от нападники, які піднімалися знизу, простору для руху не мали. Та й збудувати підземний секретний тунель було справою непростою (підземні ходи існували, просто не були настільки довгими, як це приписують їм легенди).

Побудувати замок без дозволу князя або короля було неможливо: це дозволяли лише шляхті, нобілітету, тим, хто за потреби буде воювати за корону й обороняти край від ворогів.

А через скільки часу можна в’їжджати й жити? Навіть якби робітники працювали без вихідних (що в богобоязливому середньовіччі було немислимо), чекати довелося б десь 20–30 років. Із вихідними — ще довше. Лише частину середньовічних замків будували з каменю, 60% були дерев’яними, тому й до наших днів чимало їх не дійшло.

Авторка: Ірина Пустиннікова