Справа Українського національного центру

Арешти у справі УНЦ розпочалися у листопаді 1930 року. У лютому 1931 з’явилася підготовлена для чекістського керівництва довідка ДПУ про справу УНЦ. До неї було долучено копії протоколів допитів кількох осіб і висновок про «наявність найбільшої контрреволюційної української організації на чолі з Грушевським». Серед підсудних опинилися колишні члени опозиційних до більшовиків Української партії соціалістів-революціонерів i Української соціал-демократичної робітничої партії, посадовці УНР і безпартійні — переважно з Галичини.

Лідерами міфічної організації оголосили академіка Матвія Яворського — колишнього очільника історичного відділу Українського інституту марксизму і соратника Миколи Скрипника, що вже перебував на олівці спецслужб за «націоналістичний ухил»; і Михайла Грушевського, якого змусили зізнатися у членстві в УНЦ через тиск і погрози його доньці Катерині. 1933 року Грушевський відмовився від своїх зізнань, заявивши, що обмовив себе та інших під тиском, і справу проти нього припинили, а його випустили з ув’язнення — втім, до кінця життя він перебував під наглядом спецслужб.

Микола Шраг, колишній заступник голови Центральної Ради УНР, якому вдалося вижити у репресивних лещатах, у 1965 році свідчив про методи так званого слідства у справі УНЦ: «До мене застосовувалися заборонені методи слідства. Часті допити у нічний час, стояння на ногах під час допитів, крики і образи слідчих фізично і морально змучили мене і деморалізували. Ні про яку організацію я нічого не знав, шкідництвом і підготовкою повстання не займався. Відвідування та зустрічі у домашніх умовах з приводу різних сімейних урочистостей зі своїми товаришами я видавав як наради учасників контрреволюційної організації. Тобто я писав все, що від мене вимагали, аби лише мене не викликали вночі та не кричали».

7 лютого 1932 року фігурантам справи оголосили вирок. Всіх їх було засуджено до ув’язнення терміном від трьох до шести років, однак у наступні роки внаслідок посилення сталінських репресій 33 із 50 засуджених були повторно заарештовані за антирадянську діяльність і шпигунство. 21 з них засудили до смертної кари, ще 12 отримали нові терміни у радянських таборах, звідки переважно вже не вийшли живими. Серед загиблих були: Всеволод Голубович, голова Ради народних міністрів і міністр закордонних справ УНР; Павло Христюк, другий генеральний секретар внутрішніх справ Центральної Ради; Юрій Ярослав, дипломат, голова інформаційного департаменту МЗС УНР; Микола Стасюк, генеральний секретар харчових справ УНР; Віктор Поплавко, підполковник Армії УНР.

Майже до самого розпаду Радянського союзу Український національний центр вважали цілком реальною організацією. Лише у 1988 році справу було переглянуто — і Верховний суд УРСР припинив кримінальну справу щодо трьох репресованих через відсутність складу злочину. Решту 47 засуджених реабілітували на підставі указу «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30–40-х років і початку 50-х років».

Авторка: Ольга Герасименко