«Шахтинська справа» була сфабрикованим публічним судовим процесом над «шкідниками» у сфері вугільної промисловості на Донбасі — і першим політичним процесом, унаслідок якого засудили велику групу осіб, що обіймали керівні посади. Вона стала шаблоном подальшого розгортання масових репресій нібито для боротьби з контрреволюційною діяльністю.
«Справа про контрреволюційну організацію інженерів та техніків, що працювали в кам’яновугільній промисловості СРСР» — так офіційно називався гучний судовий процес, що відбувався в Москві з 18 травня до 6 липня 1928 року. Справу розглядав спеціальний склад Верховного суду під головуванням Андрія Вишинського — горезвісного прокурора, одного з архітекторів сталінських показових процесів 1930-х років. На противагу праву цивілізованих країн, Вишинський у діяльності послуговувався орвеліанською «презумпцією винуватості» — підсудний вважався безумовно винним і мав довести радянському суду брак провини (що, звісно ж, було марною справою).
Уперше працівники вугільної промисловості містечка Шахти, яке в 1920–1924 роках належало до території України, заявили про себе у 1923 році, звернувшись до уряду з петицією про поліпшення умов праці, підвищення зарплати, дотримання техніки безпеки й розвиток самоврядування. Ці вимоги шахтарі супроводили страйком і акціями протесту, які радянська влада придушила, кинувши активістів за ґрати, змінивши керівництво й адміністративно підпорядкувавши Шахтинський район РРФСР. У травні 1927 року на тамтешніх копальнях знову спалахнули протестні настрої — цього разу через новий колективний договір, який підвищував норми виробітку і знижував розцінки, внаслідок чого реальна зарплата робітників упала вдвічі.
Щоб загасити вогнище непокори і не дати йому поширитися на інші підприємства, службовці ОДПУ — попередника НКВС — почали шукати кандидатів для публічної розправи, яка мала віднадити від протестів інших. Сталін отримав доповідну записку, у якій представник ОДПУ Юхима Євдокимова звинуватив «нелегальну контрреволюційну шкідницьку організацію, що складається зі “старих” технічних фахівців» у аваріях і нещасних випадках на виробництвах «Донвугілля» (які насправді були наслідком форсованої індустріалізації). Почалася хвиля арештів, під час якої було затримано кількасот людей: частину з них згодом відпустили, ще 82 винесли вироки в позасудовому порядку, а 53 стали фігурантами публічної судової справи.
Серед обвинувачених були, зокрема, керівники «Донвугілля» й Управління нового будівництва Донбасу, п’ятеро директорів шахт і рудоуправлінь, п’ятеро головних інженерів шахт, а також четверо німецьких фахівців. Усіх їх звинуватили в належності до міфічної контрреволюційної організації, що діяла у 1922–1928 роках на Добнасі, у Харкові й Москві та нібито займалася шкідництвом та диверсіями на шахтах, отримуючи за це гроші в іноземних банках.
Судовий процес, який у пресі висвітлювало понад 120 журналістів, супроводжували агресивна ідеологічна обробка населення, мітинги та збори. Під впливом пропаганди громадяни почали вимагати для «диверсантів» найстрашніших кар. «Усі товариші вимагають щодо контрреволюціонерів найсуворіших заходів. На арматурному заводі говорять: “Треба половину всіх спеців перестріляти”. Безпартійні робітники вимагають не менш суворих заходів: “Мало голови повідривати їм”, “вішати їх, контрреволюціонерів, треба”, “інженерів треба розстрілювати без суду”», — зазначено в таємній довідці Московського міського комітету ВКП(б) «Про настрої у зв’язку з розкриттям контрреволюційної змови в Донбасі». Саме слово «шахтинці» в радянському лексиконі стало синонімом слова «шкідники».
Під час суду обвинувачені, що зазнавали шаленого тиску, обрали різні лінії поведінки: хтось до останнього заперечував звинувачення, хтось визнав їх лише частково, а хтось, сподіваючись на пом’якшення вироку, підписався під усім інкримінованим. Урешті-решт суд виправдав чотирьох підсудних, а чотирьом призначив умовне покарання; іще дев’ятьох ув’язнили на термін від одного до трьох років. Більшість обвинувачених отримала тривалі терміни — від чотирьох до десяти років, а ще одинадцятьох засудили до розстрілу.
«Шахтинська справа» стала початком подальших широких репресій проти технічних, а згодом інтелектуальних і мистецьких еліт. Вона не лише накреслила схему, за якою відбуватимуться подальші судові процеси — вона сприяла активному залученню радянських громадян до пошуків «шкідників» і «ворогів народу» у своїх середовищах. «Пильні робітники» почали доносити на неблагонадійних колег на своїх підприємствах, полегшуючи роботу каральним органам. Зрештою це вилилося у мільйони доносів на сусідів, колег, знайомих і навіть родичів — і, як наслідок, мільйони арештів та розстрілів.
Пов’язані матеріали
