Давид Бурлюк

«Татарсько-запорізький футурист», засновник херсонського видавництва «Гілея» (так Геродот називав Україну). Свій літературний футуризм — пародійність, інверсії, неологізми — виводив із українського бароко і романтизму.

Футуристи вважали себе революціонерами і вдавалися до епатажу — інколи наївного, навіть кумедного: екстравагантно вдягалися, розмальовували обличчя типографськими знаками й геометричними фігурами.

Хоч і був футуристом, Бурлюк не вважав за потрібне в усьому наслідувати італійських засновників напряму. Малював не лише місто, а й краєвиди рідної Херсонщини та Харківщини; писав козаків, зокрема Мамая — адже був нащадком козацького роду і дуже цим пишався. Його малярство дихає грандіозними просторами. Подих безберегого степу чути навіть у назвах картин: «Момент розкладу площин й елементи вітру і вечора, інтродуковані в приморський пейзаж, зображений із чотирьох пунктів огляду».

Планетарне мислення й космополітизм парадоксально поєднуються в Бурлюковій творчості з підкресленням українського походження — ба навіть колорит своїх робіт він називає «глибоко національним».

Як і більшість митців початку XX століття, Давид Бурлюк спробував себе майже в усіх напрямах: від реалізму передвижництва до кубізму, імпресіонізму чи фовізму. Щоправда, він обійшов чисту абстракцію, не брався за супрематичний живопис і, на відміну від більшості колег, не мав чітких теоретичних поглядів на мистецтво. Серед опублікованих текстів Бурлюка майже немає самокоментарів, зате є цікавий опис одного з полотен: «Року 1915 написав я картину “Святослав”. […] Помаранчеві, жовто-червоні, червоні, сині тони б’ють Ніагарами з-під мого пензля. Коли я рисую, мені здається, що я дикун, котрий тре сук однієї фарби об іншу, щоб одержати кольоровий ефект. Ефект горіння. Ефект сластолюбства, збудження статтю однієї фарби характерних рис і особливостей іншої».

Автори: Дмитро Горбачов, Ірина Магдиш, Андрій Тараненко