Дмитро Дедько

Безперечно, не лише князі й королі були важливими політичними діячами. Віча і знать намагалися добиватись вагомої участі у владі. Нерідко це призводило до загострення стосунків із вінценосними елітами, та часом усе-таки приносило успіх.

Одним із найяскравіших прикладів такого успіху в державі Романовичів — королівстві Русі, що, попри всі проблеми, намагалося оформитися інституційно, — слугує кар’єра Дмитра Дедька († після 1344). Місце народження й походження його невідомі, хоча, можливо, він був родом із Угорщини або Польщі — сусідніх із державою Романовичів теренів. Зрілість і впливовість вельможі засвідчені його присутністю серед свідків укладення князем і дідичем королівства Русі (dux et heres Regni Russiae) Юрієм-Болеславом Тройденовичем 11 лютого 1334-го та 20 жовтня 1335 року угод із магістрами Тевтонського ордену. У 1341 році Дмитро володів Перемишлем.

Найактивніший період діяльності Дмитра Дедька припав на 1340–1344 роки. 21 березня 1340 року Юрія-Болеслава Тройденовича отруїли, і після його смерті на землі Романовичів вторглися війська польського короля Казимира ІІІ та угорського Карла І Роберта. Казимир особисто став на чолі виправи на Львів: у квітні 1340 року спалив місто, вивіз до Кракова скарбницю династії. У відповідь Дмитро Дедько заручився монгольською допомогою хана Узбека і кілька років періодично пустошив сусідні землі королівств Польщі і Угорщини. Це дозволило йому утвердитися у землях королівства Русі як capitaneo Ruthenorum (terre Russie). Імовірно, він володів цими землями під протекторатом Узбека до смерті хана в 1341 році.

Правовий статус урядування старости Дмитра після 1341 року — питання складне. Він напевно користувався високим рівнем автономності на теренах, які контролював. Скажімо, Дмитро від свого імені видавав документи купцям королівств Угорщини, Польщі та Пруссії на пільгову торгівлю в підвладних йому землях. Водночас, за свідченням низки джерел, Дмитро визнавав зверхність і князя Любарта (Дмитра), що правив у Волинській землі, і нового угорського короля Людовика І з династії Анжу. Людовик успадкував від свого батька Карла Роберта титул Galitiae Lodomeriaequae Rex (король Галичини і Володимирії), тож мусив знати про його географічне значення і попередній досвід практичного застосування. Стосунки Дмитра Дедька з Казимиром ІІІ реконструювати складно. Але Дмитро, очевидно, тримаючи в своїх руках руські землі, забезпечував їхню єдність і самостійність. Адже саме зі смертю високого урядника Казимир ІІІ почав поступового долучати сусідні, насамперед галицькі, землі королівства Русі до своїх володінь. А з 1350-х років польський король систематично намагався здобути й волинську частину колишньої держави Романовичів.

На жаль, про шлюб, можливих дітей, обставини смерті та місце поховання Дмитра Дедька ми не знаємо нічого.

В українській історії першої половини XIV століття Дмитро Дедько слугує яскравим прикладом впливового представника світських еліт Галицької землі королівства Русі на чолі з династією Романовичів. Активна участь боярства у житті цієї частини держави відома ще з початку ХІІІ століття. Знаємо й інших представників боярської еліти — Коснятина Сірославовича, Володислава Кормильчича, Гліба Потковича, Судислава, Жирослава та чимало інших. Вони були носіями традицій станово-монархічної форми правління, тобто впливали на розподіл влади у країні та часом виборювали це право у кривавих протистояннях. Дмитро Дедько, щоправда, досяг найвищої сходинки, яка виявилася за статусом по суті рівною князівській владі. Цей високий урядник служив спершу Романовичам, а згодом посів місце урядника і старости Руської землі (provisor seu capitaneus terre Russie). Зі смертю Дедька почастішали переходи місцевих еліт на службу до королів сусідніх Угорщини і Польщі. Пошуки нового патрона слугують доказом західної політичної культури, яку вони здобували, зокрема, через свої тісні зв’язки з рештою Європи.