Гаврило Бокій

Учасник Люблінського сейму

Це його на Люблінському сеймі 1569 року, де постала Річ Посполита двох народів, називали «хронікою» за великі знання. Це він доводив, що Волинь, яка була вилучена зі складу Великого князівства Литовського і приєднана до Польського королівства, своїм північним кордоном має річки Нарву і Ясельду.

Позаяк це була межа колишньої держави Романовичів (чи, в певні періоди, Руського королівства), то цілком можливо, що Бокій-«хроніка», озвучуючи волинські територіальні претензії (та долучаючи до Волині Кобрин, Пінськ і Брест), мав на увазі саме це — державницьке — минуле. Берестейська шляхта, зрештою, діяла цілком в унісон із Бокієм: довідавшися про приєднання Волині до Польського королівства, вона обрала на своєму зібранні послів і вислала їх на Люблінський сейм із наказом без унії не повертатися, аби не розлучатися з браттями-волинянами.

23 травня на тому ж сеймі Бокій разом із іншою волинською шляхтою присягнув на вірність королю і новій вітчизні — Королівству Польському, щоправда, попередньо вимагаючи також присяги навзаєм від короля, сенаторів і коронних послів. І хоч ці зусилля були безуспішними, вони засвідчують: волиняни мислили себе рівноправними партнерами коронної шляхти, а приєднання Волині до Корони хотіли представити як двосторонній договір. Пізніше вони часто згадуватимуть унію як рівноправний союз, конфедерацію.

Шляхтич і посол

Цей вершинний момент появи Гаврила Бокія у сфері високої політики мав передісторію.

1562 року шляхетське ополчення Великого князівства Литовського під Вітебськом влаштувало з’їзд і по результатах дискусій уклало петицію до Сигізмунда ІІ Августа, який був водночас і великим князем литовським, і польським королем. Серед іншого шляхта наполягала на якнайшвидшому вирішенні справи унії між Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Серед трьох осіб, делегованих із листом до короля, був і Гаврило Бокій. Його голос мав звучати дуже переконливо, аби зібрання наділило його такими повноваженнями.

У документах 1540-х років Гаврило занотований як господарський дворянин, тож він так чи так був наближений до двору Сигізмунда ІІ Августа. Його згадують серед волинських послів на сеймах 1564-го й 1565–1566 років. На цьому другому сеймі розгорілася давня суперечка волинян зі жмудинами — з приводу того, хто з них має першість у голосуванні. Четверо послів, серед яких і Гаврило Бокій, спочатку «пильнували» великого князя на сеймі, аби розв’язати цю справу, а потому поїхали за Сигізмундом ІІ Августом із Вільнюса до Гродна. Коли ж і там не пощастило добитися свого, внесли претензії до канцелярії та вимагали затвердити їх великокнязівською печаткою. Ця суперечка, до речі, поновилась і на сеймі 1568 року, де волиняни заявили, що своєю гідністю перевищують не лише Жмудь, а й усю Литву. Востаннє конфлікт дав про себе знати на Люблінському сеймі (і тут знову згадується Бокій), де, втім, давні незгоди були залагоджені кардинально — Волинь увійшла до складу Польської Корони.

Луцький суддя

Про авторитетність Гаврила Бокія серед волинської шляхти свідчить те, що в 1561–1565 роках він виконував обов’язки міського судді при луцькому старості. У 1565-му, коли відбулася реформа судочинства у Великому князівстві Литовському, шляхта обрала Бокія одним із чотирьох кандидатів на уряд луцького земського судді — і великий князь зупинив вибір саме на ньому. Волинська шляхта обирала Бокія послом на два сейми вже після Люблінського, останні за життя Сигізмунда ІІ Августа — у 1570 і 1572 роках.

Після смерті короля 7 липня 1572 року всі суди, що діяли від його імені, зупинили роботу до вибору нового монарха. Волиняни одні з перших серед коронних воєводств знайшли спосіб забезпечити лад і утворили — найімовірніше, 1 вересня — так званий каптуровий суд. Його очолив воєвода і староста князь Богуш Корецький, а суддями-«депутатами» стали урядники луцького гродського й земського судів (серед них і земський суддя Бокій). Цей суд, щоправда, склав повноваження 13 грудня того ж року, після чого волиняни обрали на сеймику нових депутатів.

Гаврило Бокій у цей час, схоже, нездужав: 31 травня 1573 року він склав заповіт. Однак на вересневому волинському сеймику він уже брав активну участь у суперечці між каптуровими суддями й незадоволеною їхньою роботою шляхтою. Присутність Бокія зафіксована й на коронаційному сеймі, де 21 лютого 1574 року був помазаний на трон Генріх Валуа. Саме тут волиняни у відповідь на вимоги литвинів повернути Великому князівству Литовському три українські воєводства, «відібрані» на Люблінському сеймі, висловили власну позицію, категорично заявивши, що «воліють скоріш піти до неволі, аніж повернутися під ярмо литвинів, і якщо могли прилучитися до Королівства, мають теж повне право зберегти ту унію». Серед тих, хто підкреслював власну суб’єктність у справі приєднання до Королівства Польського, мав бути й Гаврило Бокій, один із важливих дійових осіб унійного процесу.

Король Генріх Валуа пробув на троні лише чотири місяці й у ніч з 18 на 19 червня 1574 року таємно покинув Річ Посполиту. У веречні шляхта на сеймі (так званому конвокаційному з’їзді) вирішила детронізувати короля, якщо він не повернеться до 12 травня 1575-го. А воєводствам було дозволено самим вирішувати, чи відновлювати каптурове судочинство (і тим самим визнавати в країні безкоролів’я), чи повертатися до звичайних судів. Волиняни на сеймику 27 липня 1574 року обрали нових депутатів каптурового суду, серед них — і Гаврила Бокія.

Захисник шляхетських прав

Він і надалі залишався активним діячем — зокрема, подав до канцелярії ухвалу волинського сеймика, який засідав 19 січня 1575 року. Немає сумніву, що Бокій був одним із ініціаторів досить радикальних постанов ухвали, що засвідчувала велику самостійність пересічної шляхти та її готовність конкурувати з князівською елітою за владу в регіоні. Скажімо, були обмежені повноваження старост (на той час — суто представників впливових князівських родин) у судочинстві, аби урізати можливості для їхньої сваволі. А в разі зовнішньої небезпеки шляхті дозволено було самостійно (без розпоряджень воєводи) «з любові до Речі Посполитої і вітчизни нашої» зібратися для відсічі та обрати поміж себе очільником вмілу у військовій справі особу.

Генріх Валуа не повернувся, тож у травні 1576 року Бокій став учасником коронаційного сейму, на якому шляхетський обранець Стефан Баторій склав присягу за зразком, що надалі буде обов’язковим для всіх його наступників на троні Речі Посполитої (так звані Генріхові артикули). Бокій представляв договір короля і шляхти, де містилася згадка і про особливі права трьох українських воєводств (Волинського, Київського і Брацлавського), закріплені Люблінськими привілеями. Волинська шляхта під час роботи сейму виробила кілька ухвал, які увійшли до сеймової конституції, серед них і такі, що знову ж спрямовувалися проти магнатів. Зокрема, було заборонено поєднувати уряд воєводи і старости в тому ж воєводстві — це перешкоджало концентрації влади в руках однієї особи.

Гаврило Бокій, чий рід походив зі Смоленщини, загинув навесні 1577 року під Рудкою, боронячи свою Волинь від татарського нападу, а його старший син Федір під час тієї виправи потрапив у полон. Луцького земського суддю поховали в родинному склепі в маєтку Печихвости. Його життя було тісно вплетене у карколомну канву часу — а водночас він сам творив її разом зі своєю шляхетською братією, в окремі моменти вивищуючись понад нею та вириваючи у минулого потенційну можливість увійти в історію. Життєва настанова Гаврила Бокія цілком уписувалась у слова волинської шляхти, записані дещо пізніше в момент небезпеки: «Аби в служінні Вітчизні не бути останніми».

Авторка: Наталя Старченко