Гаврило Бокій

1560-ті роки – 11 квітня 1597 року Северин Наливайко 28 січня 1556 року – 29 січня 1556 року Дмитро (Байда) Вишневецький невідомо – 1577 рік Гаврило Бокій 2 вересня 1570 року – 3 вересня 1570 року Іван Вишенський 19 листопада 1539 року, Острог – кінець грудня 1582 року, Дубно Галшка Острозька

Про особистість Пов’язані матеріали Галерея Відео Література

Пов’язані особистості

Діяльність: Політика, Правозахисна діяльність
Дата народження: невідомо
Дата смерті: 1577 рік
Навігатор: Пізнє середньовіччя. Русь після Русі

Волинський шляхтич середньої руки ніби й не належить до кола тих осіб, які складають традиційну канву популярної версії українського минулого. А проте це ім’я зринає не лише на регіональному рівні, а й раз-по-раз з’являється в анналах високої тогочасної політики.

Учасник Люблінського сейму

Це його на Люблінському сеймі 1569 року, де постала Річ Посполита двох народів, називали «хронікою» за великі знання. Це він доводив, що Волинь, яка була вилучена зі складу Великого князівства Литовського і приєднана до Польського королівства, своїм північним кордоном має річки Нарву і Ясельду.

Позаяк це була межа колишньої держави Романовичів (чи, в певні періоди, Руського королівства), то цілком можливо, що Бокій-«хроніка», озвучуючи волинські територіальні претензії (та долучаючи до Волині Кобрин, Пінськ і Брест), мав на увазі саме це — державницьке — минуле. Берестейська шляхта, зрештою, діяла цілком в унісон із Бокієм: довідавшися про приєднання Волині до Польського королівства, вона обрала на своєму зібранні послів і вислала їх на Люблінський сейм із наказом без унії не повертатися, аби не розлучатися з браттями-волинянами.

23 травня на тому ж сеймі Бокій разом із іншою волинською шляхтою присягнув на вірність королю і новій вітчизні — Королівству Польському, щоправда, попередньо вимагаючи також присяги навзаєм від короля, сенаторів і коронних послів. І хоч ці зусилля були безуспішними, вони засвідчують: волиняни мислили себе рівноправними партнерами коронної шляхти, а приєднання Волині до Корони хотіли представити як двосторонній договір. Пізніше вони часто згадуватимуть унію як рівноправний союз, конфедерацію.

Шляхтич і посол

Цей вершинний момент появи Гаврила Бокія у сфері високої політики мав передісторію.

1562 року шляхетське ополчення Великого князівства Литовського під Вітебськом влаштувало з’їзд і по результатах дискусій уклало петицію до Сигізмунда ІІ Августа, який був водночас і великим князем литовським, і польським королем. Серед іншого шляхта наполягала на якнайшвидшому вирішенні справи унії між Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Серед трьох осіб, делегованих із листом до короля, був і Гаврило Бокій. Його голос мав звучати дуже переконливо, аби зібрання наділило його такими повноваженнями.

У документах 1540-х років Гаврило занотований як господарський дворянин, тож він так чи так був наближений до двору Сигізмунда ІІ Августа. Його згадують серед волинських послів на сеймах 1564-го й 1565–1566 років. На цьому другому сеймі розгорілася давня суперечка волинян зі жмудинами — з приводу того, хто з них має першість у голосуванні. Четверо послів, серед яких і Гаврило Бокій, спочатку «пильнували» великого князя на сеймі, аби розв’язати цю справу, а потому поїхали за Сигізмундом ІІ Августом із Вільнюса до Гродна. Коли ж і там не пощастило добитися свого, внесли претензії до канцелярії та вимагали затвердити їх великокнязівською печаткою. Ця суперечка, до речі, поновилась і на сеймі 1568 року, де волиняни заявили, що своєю гідністю перевищують не лише Жмудь, а й усю Литву. Востаннє конфлікт дав про себе знати на Люблінському сеймі (і тут знову згадується Бокій), де, втім, давні незгоди були залагоджені кардинально — Волинь увійшла до складу Польської Корони.

Луцький суддя

Про авторитетність Гаврила Бокія серед волинської шляхти свідчить те, що в 1561–1565 роках він виконував обов’язки міського судді при луцькому старості. У 1565-му, коли відбулася реформа судочинства у Великому князівстві Литовському, шляхта обрала Бокія одним із чотирьох кандидатів на уряд луцького земського судді — і великий князь зупинив вибір саме на ньому. Волинська шляхта обирала Бокія послом на два сейми вже після Люблінського, останні за життя Сигізмунда ІІ Августа — у 1570 і 1572 роках.

Після смерті короля 7 липня 1572 року всі суди, що діяли від його імені, зупинили роботу до вибору нового монарха. Волиняни одні з перших серед коронних воєводств знайшли спосіб забезпечити лад і утворили — найімовірніше, 1 вересня — так званий каптуровий суд. Його очолив воєвода і староста князь Богуш Корецький, а суддями-«депутатами» стали урядники луцького гродського й земського судів (серед них і земський суддя Бокій). Цей суд, щоправда, склав повноваження 13 грудня того ж року, після чого волиняни обрали на сеймику нових депутатів.

Гаврило Бокій у цей час, схоже, нездужав: 31 травня 1573 року він склав заповіт. Однак на вересневому волинському сеймику він уже брав активну участь у суперечці між каптуровими суддями й незадоволеною їхньою роботою шляхтою. Присутність Бокія зафіксована й на коронаційному сеймі, де 21 лютого 1574 року був помазаний на трон Генріх Валуа. Саме тут волиняни у відповідь на вимоги литвинів повернути Великому князівству Литовському три українські воєводства, «відібрані» на Люблінському сеймі, висловили власну позицію, категорично заявивши, що «воліють скоріш піти до неволі, аніж повернутися під ярмо литвинів, і якщо могли прилучитися до Королівства, мають теж повне право зберегти ту унію». Серед тих, хто підкреслював власну суб’єктність у справі приєднання до Королівства Польського, мав бути й Гаврило Бокій, один із важливих дійових осіб унійного процесу.

Король Генріх Валуа пробув на троні лише чотири місяці й у ніч з 18 на 19 червня 1574 року таємно покинув Річ Посполиту. У веречні шляхта на сеймі (так званому конвокаційному з’їзді) вирішила детронізувати короля, якщо він не повернеться до 12 травня 1575-го. А воєводствам було дозволено самим вирішувати, чи відновлювати каптурове судочинство (і тим самим визнавати в країні безкоролів’я), чи повертатися до звичайних судів. Волиняни на сеймику 27 липня 1574 року обрали нових депутатів каптурового суду, серед них — і Гаврила Бокія.

Захисник шляхетських прав

Він і надалі залишався активним діячем — зокрема, подав до канцелярії ухвалу волинського сеймика, який засідав 19 січня 1575 року. Немає сумніву, що Бокій був одним із ініціаторів досить радикальних постанов ухвали, що засвідчувала велику самостійність пересічної шляхти та її готовність конкурувати з князівською елітою за владу в регіоні. Скажімо, були обмежені повноваження старост (на той час — суто представників впливових князівських родин) у судочинстві, аби урізати можливості для їхньої сваволі. А в разі зовнішньої небезпеки шляхті дозволено було самостійно (без розпоряджень воєводи) «з любові до Речі Посполитої і вітчизни нашої» зібратися для відсічі та обрати поміж себе очільником вмілу у військовій справі особу.

Генріх Валуа не повернувся, тож у травні 1576 року Бокій став учасником коронаційного сейму, на якому шляхетський обранець Стефан Баторій склав присягу за зразком, що надалі буде обов’язковим для всіх його наступників на троні Речі Посполитої (так звані Генріхові артикули). Бокій представляв договір короля і шляхти, де містилася згадка і про особливі права трьох українських воєводств (Волинського, Київського і Брацлавського), закріплені Люблінськими привілеями. Волинська шляхта під час роботи сейму виробила кілька ухвал, які увійшли до сеймової конституції, серед них і такі, що знову ж спрямовувалися проти магнатів. Зокрема, було заборонено поєднувати уряд воєводи і старости в тому ж воєводстві — це перешкоджало концентрації влади в руках однієї особи.

Гаврило Бокій, чий рід походив зі Смоленщини, загинув навесні 1577 року під Рудкою, боронячи свою Волинь від татарського нападу, а його старший син Федір під час тієї виправи потрапив у полон. Луцького земського суддю поховали в родинному склепі в маєтку Печихвости. Його життя було тісно вплетене у карколомну канву часу — а водночас він сам творив її разом зі своєю шляхетською братією, в окремі моменти вивищуючись понад нею та вириваючи у минулого потенційну можливість увійти в історію. Життєва настанова Гаврила Бокія цілком уписувалась у слова волинської шляхти, записані дещо пізніше в момент небезпеки: «Аби в служінні Вітчизні не бути останніми».

Авторка: Наталя Старченко

Havrylo Bokii’s

Activity: Politics, Human rights advocacy
Date of birth: Unknown
Date of death: 1577
Navigator: Late Middle Ages. Ruthenia after Rus’

A middle-ranking Volhynian nobleman might not seem to belong among the figures who shape the traditional narrative of Ukrainian history. Yet this name appears not only at the regional level but also repeatedly in the annals of high politics of the time.

Participant of the Lublin Sejm

At the Lublin Sejm of 1569, where the Polish–Lithuanian Commonwealth was established, he was nicknamed “the chronicle” for his extensive knowledge. It was he who argued that Volhynia, which had been removed from the Grand Duchy of Lithuania and incorporated into the Kingdom of Poland, had as its northern border the rivers Narva and Yaselda.
Since this had been the सीमा of the former state of the Romanovych dynasty (or, in certain periods, the Kingdom of Ruthenia), it is quite possible that Bokii—“the chronicle”—in voicing Volhynian territorial claims (and including Kobryn, Pinsk, and Brest within Volhynia), was referring precisely to this statehood past. The Brest nobility acted in full accord with Bokii: upon learning of Volhynia’s incorporation into the Polish Crown, they elected envoys and sent them to the Lublin Sejm with instructions not to return without securing the union, so as not to be separated from their Volhynian brethren.
On May 23 at the same Sejm, Bokii, together with other Volhynian nobles, swore allegiance to the king and the new homeland—the Kingdom of Poland—though first demanding a reciprocal oath from the king, senators, and crown envoys. Although these efforts failed, they demonstrate that the Volhynians saw themselves as equal partners of the Crown nobility and wished to present Volhynia’s incorporation as a bilateral agreement. Later, they would often refer to the union as an equal alliance—a confederation.

Nobleman and envoy

This peak moment of Havrylo Bokii’s appearance in high politics had its background.
In 1562, the noble militia of the Grand Duchy of Lithuania gathered near Vitebsk and, after discussions, drafted a petition to Sigismund II Augustus, who was both Grand Duke of Lithuania and King of Poland. Among other matters, the nobility insisted on a swift resolution of the union between the Grand Duchy of Lithuania and the Kingdom of Poland. Among the three individuals delegated to deliver the letter to the king was Havrylo Bokii. His voice must have been highly persuasive for the assembly to grant him such authority.
Documents from the 1540s record Havrylo as a court nobleman, indicating that he was close to the court of Sigismund II Augustus. He is mentioned among the Volhynian envoys at the Sejms of 1564 and 1565–1566. At the latter Sejm, a long-standing dispute flared up between the Volhynians and the Samogitians over precedence in voting. Four envoys, including Bokii, initially “shadowed” the Grand Duke at the Sejm to resolve the issue, then followed Sigismund II Augustus from Vilnius to Grodno. When they failed there, they submitted their claims to the chancery and demanded confirmation with the grand ducal seal. The dispute resurfaced again at the Sejm of 1568, where the Volhynians declared that their dignity surpassed not only Samogitia but all of Lithuania. The conflict appeared once more at the Lublin Sejm, where it was ultimately resolved decisively—Volhynia became part of the Polish Crown.

Lutsk judge

Havrylo Bokii’s authority among the Volhynian nobility is evidenced by the fact that in 1561–1565 he served as a municipal judge under the Lutsk starosta. In 1565, during judicial reforms in the Grand Duchy of Lithuania, the nobility elected Bokii as one of four candidates for the office of Lutsk land judge—and the Grand Duke chose him. The Volhynian nobility later elected Bokii as envoy to two Sejms after the Lublin Union, in 1570 and 1572.
After the king’s death on July 7, 1572, all courts acting in his name ceased operations until a new monarch was elected. The Volhynians were among the first in the Crown to find a solution by establishing a so-called confederate (kapturny) court, likely on September 1. It was headed by Voivode and starosta Prince Bohush Koretskyi, while judges included officials of the Lutsk castle and land courts (among them Bokii). This court ceased its work on December 13 of the same year, after which new deputies were elected.
At that time, Bokii appears to have been ill: on May 31, 1573, he made his will. However, by the September Volhynian sejmik he was again actively involved in disputes between confederate judges and dissatisfied nobles. His presence is also recorded at the coronation Sejm, where on February 21, 1574, Henry of Valois was crowned. There, in response to Lithuanian demands to return three Ukrainian voivodeships to the Grand Duchy of Lithuania, the Volhynians declared that they would “rather fall into captivity than return under Lithuanian yoke,” insisting on their right to maintain the union. Bokii was among those emphasizing their political agency in the matter.

Defender of noble rights

After Henry of Valois fled the Commonwealth in June 1574, the nobility prepared to dethrone him if he did not return. Voivodeships were allowed to decide whether to restore confederate courts. On July 27, 1574, the Volhynians again elected deputies to such a court, including Bokii.
He remained an active political figure, submitting resolutions of the Volhynian sejmik to the chancery in 1575. There is little doubt that he was among the initiators of relatively radical decisions that demonstrated the independence of the lesser nobility and their readiness to compete with magnates for regional power. These included limiting the judicial authority of starostas and allowing the nobility, in case of external threat, to organize defense independently and elect a capable military leader.
In May 1576, Bokii participated in the coronation Sejm of Stephen Báthory, where the king swore the Henrician Articles—thereafter binding for all future rulers of the Commonwealth. Bokii presented the agreement between the king and the nobility, which also mentioned the special rights of the Volhynian, Kyiv, and Bratslav voivodeships guaranteed by the Lublin privileges.
Havrylo Bokii, whose family originated from the Smolensk region, was killed in the spring of 1577 near Rudka while defending Volhynia from a Tatar raid. His eldest son Fedir was captured during the campaign. The Lutsk land judge was buried in the family crypt at the estate of Pechyhvosty. His life was deeply intertwined with the dramatic events of his time—and he himself helped shape them, at moments rising above his peers and carving out a place in history. His guiding principle echoed the words later recorded among the Volhynian nobility in times of danger: “Not to be the last in service to the Fatherland.”

Author: Nataliia Starchenko