Іван Мазепа

Державний, політичний і військовий діяч, дипломат, гетьман України в 1687–1709 роках.

Освіта молодого шляхтича

Іван Мазепа походив із православного шляхетського роду Мазеп-Колединських, осідком яких була переважно Білоцерківщина, але також Волинь. Вірна служба Мазеп при старостинському уряді Білоцерківщини зблизила їх із місцевою коронною владою та гербовою шляхтою. Один з очільників місцевої адміністрації — білоцерківський підстароста князь Курцевич — навіть прийняв шляхтичів Мазеп до свого родового герба Курч. 

Водночас, як і переважна більшість шляхетського загалу півдня Київщини, Мазепи на лише відбували на користь короля «боярську службу» зі свого наданого на ленному праві маєтку, а й підтримували тісні зв’язки з козацтвом. Такі контакти, втім, аж ніяк не заперечували лояльності Короні, адже часто-густо шляхетське ополчення, королівські кварцяні хоругви і козацькі загони робили одну спільну справу — захищали державу.

Освіту Іван, імовірно, здобував спочатку в Києво-Могилянському колегіумі. Далі батьки 1652 року (за іншими відомостями — близько 1655-го) послали юнака до Варшави, аби він у королівській столиці «навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах». 

Складно напевне встановити хронологію цього навчання: чи то Мазепа спочатку за рекомендацією короля Яна ІІ Казимира відбув в освітню подорож Європою, побувавши в Німеччині, Італії і Франції та затримавшись для вивчення артилерійської справи в голландському місті Девентер, а вже по поверненню до Польщі продовжив студії в Краківській академії та у Варшавському єзуїтському колегіумі, чи це відбувалося в якомусь іншому порядку. Можливо, деякі із пунктів цієї життєвої мандрівки молодого шляхтича взагалі вигадані. 

У кожному разі, молодий Мазепа поєднував здобуття освіти зі службою при королівському дворі Яна ІІ Казимира. Власне, скидається на те, що Іван спочатку саме поступив на придворну службу в ранзі королівського покоєвого, потім відбув за кордон, а повернувшись за кілька років до Варшави, продовжив службу при дворі. Але навчання також не занедбав і, ймовірно, ще не раз повертався до студій як у польських, так і в інших європейських освітніх закладах. При дворі ж він виконував певні дипломатичні доручення, що переважно стосувалися взаємин із Військом Запорозьким і Кримським ханством. 

На дипломатичній службі

По смерті батька в 1665 році Мазепа успадкував його майно та гоноровий титул чернігівського підчашого. Він дедалі більше часу проводив в Україні, опікуюсь господарськими справами, а остаточно повернувся на батьківщину після того, як Ян ІІ Казимир 1668 року зрікся королівського престолу. Тоді ж Іван одружився з Ганною, донькою генерального обозного Семена Половця та вдовою по білоцерківському полковнику й генеральному осавулові Війська Запорозького Самійлові Фридрикевичу, та поступив на службу до правобережного гетьмана Петра Дорошенка. 

В оточенні Дорошенка Мазепа переважно працював у вже звичній для себе сфері — дипломатичній. Зважаючи на зовнішньополітичні пріоритети гетьманського уряду, йому довелося зосередитися переважно на османському напрямі та суміжному з ним кримському. Утім, досвід тривалого перебування на королівському дворі обумовлював і його залученість у тонкощі перемовин з польським королем Міхалом Вишневецьким. 

На службовій драбині Гетьманату Мазепа посідав посаду ротмістра надвірної гвардії гетьмана, а 1674 року, ймовірно, був номінований на генерального осавула (а можливо, тільки на наказного генерального осавула). Того самого року, виконуючи дипломатичну місію до Криму і Туреччини, потрапив у полон до запорозьких козаків. Завдяки заступництву Івана Сірка уникнув розправи, проте запорожці передали його опоненту Дорошенка — лівобережному гетьману Івану Самойловичу. Після нетривалого розслідування справи (спочатку в Батурині, згодом у Москві) Мазепу звільнили з-під варти, після чого він поступив на приватну службу до Самойловича. Але навіть не посідаючи попервах важливих старшинських урядів, від самих початків свого перебування на Лівобережжі Мазепа брав участь у залагодженні важливих державних справ — передовсім тих, де почувався особливо комфортно, тобто пов’язаних із зовнішньою політикою. Скажімо, уже в лютому 1676 року документи вперше фіксують факт залученості вчорашнього бранця в дипломатичну службу лівобережного Гетьманату: тоді Самойлович відрядив його в посольство до Москви. Ще через рік Мазепа знов очолив московське посольство, а вже з наступного року такі відрядження стали регулярними. 

У посольській документації 1676 року його службовий статус визначено як «військовий товариш», тобто вже не рядовий козак, але ще не козацький старшина. У посольство 1678-го він вирушає вже як «значний військовий товариш», тобто у званні, яке носили переважно відставні старшини або представники відомих старшинських родин. А вже 1681-го (чи 1682-го), минаючи всі сотенні і полкові щаблі старшинської ієрархії, Мазепа потрапив на уряд генерального осавула. 

Нова посада вимагала більшої уваги до військових справ. Крім того, суттєве підвищення службового статусу дало Мазепі змогу активніше долучатися до важливих завдань внутрішньої політики. Скажімо, за дорученням гетьмана Самойловича 1685 року генеральний узяв участь у виборах Київського митрополита — а по суті, проконтролював їх. Але, поза всяким сумнівом, дипломатія таки залишалась для Мазепи головним пріоритетом. Часті відвідини Москви сприяли зав’язуванню тісних службових й особистих контактів із представниками московської знаті. І ці зв’язки стали чи не вирішальними під час подій, пов’язаних із позбавленням Івана Самойловича гетьманської булави та обрання Мазепи гетьманом на Коломацькій генеральній раді 1687-го.

Гетьманська влада

Статус і владні повноваження Івана Мазепи на гетьманстві визначали положення Коломацьких статей. Текстологічний аналіз засвідчує, що головним чином вони ґрунтувалися на пунктах Глухівських статей 1669 року, тобто на договорі, затвердженому на початку гетьманування ще навіть не Івана Самойловича, а його попередника — Дем’яна Ігнатовича. Утім, до угоди за наполяганням російської сторони внесли тільки ті пункти договору 1669-го, які цілком влаштовували офіційну Москву. Доповнення ж, як правило, обмежували гетьманські прероґативи. Зокрема, один із пунктів Коломацьких статей обмежував право гетьмана розпоряджатися земельними ресурсами Гетьманату, вивівши з-під його юрисдикції землі та угіддя, надані приватним особам відповідними царськими указами. Українському реґіментареві відтепер законодавчо забороняли призупиняти дію будь-яких правових актів російського уряду на території його реґіменту. А ще статті містили цікаві новації — наприклад, норму, що зобов’язувала «народ малоросійський усякими заходами і способами з великоросійським поєднувати і в нерозірвану та міцну згоду приводити одруженням та іншими засобами». Окрім того, із тексту угоди зникла вже звична для попередніх договорів обіцянка Москви, що «нічим права їх і вольності порушені не будуть».

Отримавши гетьманську булаву, Мазепа зосередився на зміцненні центральної влади Гетьманщини, передовсім на дисциплінуванні старшини на полковому і сотенному рівні та на її підпорядкуванні гетьманському проводу. Надзвичайно гостро стояло перед ним і питання подолання чвар у середовищі козацької старшини, що набули особливого розмаху в роки так званої Руїни і тривали ще за гетьманування Самойловича. Утім, така політика зустрічала активний спротив серед певної частини старшини, й упродовж перших років гетьманування Мазепи різні змовники кілька разів намагалися повалити його владу. 

Намагаючись упорядкувати соціальні відносини в автономії, Мазепа доволі послідовно впроваджував модель соціально структурованого суспільства та сприяв виділенню козацької старшини і шляхти в окрему привілейовану верству. Він масово роздавав вільні землі у приватні руки, стимулюючи тим самим перетворення козацької старшини як провідної соціальної верстви в економічно потужну силу; це вповні відповідало тогочасним європейським трендам розвитку соціальної еліти. Водночас він звертав увагу й на те, аби стрімке розширення економічного потенціалу старшини та посилення володільницьких прав державців не провокували загрозливих для суспільного спокою протестних настроїв. Тож гетьман законодавчо обмежував розміри примусової праці підданих селян на користь власника землі й забороняв насильно обертати вільних селян і збіднілих рядових козаків у підданство та відбирати в них землю.

У контексті заходів, покликаних зміцнити державну владу в Гетьманаті, варто розглядати й кроки Мазепиного уряду до реформування військового устрою. Основою реформи став принцип поступового збільшення частки найманого війська та посилення його впливу в структурі загальної мілітарної спроможності Гетьманату. Мазепа намагався також істотно посилити роль полковників найманого війська — комонних і сердюцьких полків, зміцнивши в такий спосіб власні позиції супроти традиційних старшинських кланів і корпорацій Гетьманату, зацікавлених у послабленні гетьманської влади. Зрозуміло, що очільники полків, спираючись на широкі військово-адміністративні повноваження і фінансові можливості, що були похідними їхнього службового статусу, а також на значні особисті матеріальні ресурси, скріплені розгалуженою мережею сімейних зв’язків і родового авторитету, в загальній службовій ієрархії автономії стояли значно вище за охотницьких полковників. Утім, гетьман здобував чималу перевагу, коли спирався на залежних особисто від себе найманих командирів: вони були безпосередніми виконавцями гетьманської волі, і такий службовий статус мінімізував впливи на них старшинських кланів чи регіональних «партій». Більшість із цих охотницьких полковників починали або продовжували службу як особисто довірені особи реґіментаря, його «конфіденти». Це, з одного боку, забезпечувало їм належний службовий аванс — просування по службі, земельні пожалування, вигідні шлюби й уряди для дітей, а з другого, формувало необхідну соціальну підтримку гетьмана.

Культурна діяльність і зовнішня політика

Зберігаючи у своїх руках гетьманську булаву найдовше з-поміж усіх українських гетьманів (аж 22 роки), Іван Мазепа став найбагатшою людиною козацької України. Тож він міг дозволити собі щедрі пожертви православним монастирям, церквам і релігійним громадам — як на теренах козацької України, так і далеко поза її межами. Гетьман цілеспрямовано опікувався розвитком освіти і науки, особливо дбайливо ставлячись до Києво-Могилянської академії, яка в його гетьманування отримала від царя Петра І підтвердження її високого академічного статусу (вперше цей статус підтвердив Ян ІІ Казимир, впроваджуючи постанови Гадяцької угоди 1658 року). На кошти гетьмана було збудовано кам’яний навчальний корпус і Богоявленський собор Братського монастиря. Його щедрі пожертви сприяли появі цілого ряду визначних культових споруд у Києві й у всій Лівобережній Україні, що сформували особливий архітектурний стиль — козацьке бароко (іноді фахівці називають його ще «мазепинським»). Благодійність Мазепи сягала Палестини, Сирії, Сербії, Волощини, Литви і Польщі.

Вельми промовиста оцінка діяльності гетьмана в царині освіти, культури й духовності міститься на виданій Київською академією у 1708 році гравюрі, де його названо «батьком-захисником вітчизни», «захисником Церкви» та «покровителем усіх мистецтв війни та миру». Професор академії Феофан Прокопович у трагікомедії «Владимир» (1705) зарахував Івана Мазепу до «слави квітучих російських світил» й узагалі порівняв його зі святителем Русі Володимиром. Саму академію, що характерно, Прокопович називав не інакше, як «Преславна Академія Могило-Мазеповіанська Київська».

Зовнішньополітична діяльність гетьмана Мазепи, згідно з Коломацьким договором, могла стосуватися лише дрібних порубіжних справ із сусідніми державами або йти у фарватері російської зовнішньої політики. Тож упродовж дванадцяти років Мазепа допомагав Московській державі поширювати впливи на південь — і як авторитетний експерт у царині зовнішньополітичної діяльності, і як очільник козацького війська, що впродовж кінця 1680-х — 1690-х років несло тягар війни з Оттоманською Портою і Кримським ханатом. Визнаючи заслуги гетьмана на цьому поприщі, цар Петро І 1700 року удостоїв Івана Мазепу найвищої нагороди Московської держави — ордена Андрія Первозваного. 

Північна війна

На початку ХVІІІ століття Петро І розпочав Північну війну 1700–1721 років. Тяжкий для царя початок війни підштовхнув його до насильницької мобілізації всіх наявних у державі ресурсів і до волюнтаристського втручання у царину господарських відносин, зовнішньої і внутрішньої торгівлі, причому не лише на російських землях, а й у Гетьманаті. Козацька Україна зазнавала значних людських жертв і господарських втрат. Скажімо, 1700 року цар видав указ із забороною вивозити з країни селітру на зовнішні ринки, зобов’язавши виробників збувати її винятково в Артилерійський приказ. У царській скарбниці, втім, не вистачало коштів для того, аби викупити весь обсяг виробленої продукції, та й використати його не могли. У цій ситуації саме українські виробники зазнали найбільших втрат, адже на межі ХVІІ й ХVІІІ століть селітряні майдани Лівобережної і Слобідської України стали основними постачальниками селітри до Росії. Наступного року Петро І заборонив вивозити українське прядиво через Ригу і Кенігсберг, визначавши єдино можливим портом відправки російський Архангельськ, що — зокрема з огляду на його значну віддаленість від українських теренів — також призводило до неймовірних втрат. Неабиякі логістичні, а відтак і матеріальні збитки приносили війна купцям і через ускладнення в результаті бойових дій комунікації з іншими традиційними центрами зовнішньої торгівлі: Бреславлем (Вроцлавом) і Гданськом. Окрім того, у документах спорадично виринають згадки про екстраординарні збори з українського поспільства грошей, коней, підвод, харчів і фуражу. 

Численні жертви та злигодні від участі козацького війська у війні зі Швецією, зрозуміло, неабияк били по авторитету гетьмана Мазепи у Війську Запорозькому. Перебуваючи на початку квітня 1706 року в поході, гетьман у листі до царського канцлера Федора Головіна з болем писав про щоденні «великие докуки» і «турбации», які випадають на його голову через те, що військо, «будучи наго и босо и голодно», ледь не вимирає від голоду, оскільки «отнюдь негде хлебных запасов взятии».

Не менш виснажливими були й примусові роботи, до яких залучали козаків і посполитих Гетьманату, готуючись до оборони краю від можливого перенесення сюди театру бойових дій Північної війни. Наприклад, у грудні 1706 року в листі до Олександра Меншикова гетьман із жалем констатував, що козаки повернулися з будівництва Печерської фортеці в Києві «утружденными, с конми чуть живыми». Коли ж щойно наприкінці листопада козаків розпустили по домівках, а вже в грудні Петро І видав наказ про виступ в новий похід, Мазепа попереджав російську владу про вкрай небезпечні наслідки від такого знесилення козацтва: в народі вже давно мова шириться, що якщо знову буде їх призвано в далекий похід, «то все в рознь розбигутся, разве я сам з полковниками и з старшиною остануся».

Оскільки ж Петро І та його оточення не зважали на попередження гетьмана, перед Мазепою гостро постало питання пошуку альтернативних способів захисту інтересів України. Тим паче, що негативний розвиток міжнародних процесів у регіоні, загроза перенесення бойових дій на українські терени та обговорення в оточені Петра І планів суттєвого обмеження української автономії загалом загрожували самому існуванню української державності. Очевидна реальність небезпеки, що невблаганно насувалась на Україну, змусила Мазепу до переорієнтації зовнішньої політики Гетьманату, налагодження контактів з польським королем Станіславом Лещинським, а через з нього і з представниками шведського короля Карла ХІІ. Наближення театру воєнних дій між Росією та Швецією до українських кордонів восени 1708 року стало для Мазепи сигналом до розриву стосунків з царем і до переходу на бік Карла ХІІ. Формалізації українсько-шведського союзу, що де-факто постав 29 жовтня 1708 року, було досягнуто після долучення до нього Запорозької Січі 23 березня 1709-го. Угода забезпечувала патронат Карла ХІІ над Україною, підтвердження влади гетьмана Мазепи над усіма українськими землями, збереження в недоторканості усіх традиційних прав і вольностей всіх українських станів. 

Утім, поразка шведської армії в генеральній битві під Полтавою 27 червня 1709 року унеможливила реалізацію укладеної угоди. Гетьманові довелося емігрувати на підвладні турецькому султану землі, до Молдови. Помер Мазепа в селі Варниця неподалік від Бендер, а згодом його тіло перепоховали в місті Галац (нині Румунія).

Автор: Віктор Горобець