Леонід Плющ

Леонід Іванович Плющ був глибоко, щиро віруючою людиною. Ось тільки напрямок його віровчення було особливим – він був марксистом. У переповненому цинізмом Радянському Союзі вчення Карла Маркса було багато разів перевернуто, а потім оголошено основним. У спотвореному, примітивному вигляді його викладали у всіх середніх та вищих навчальних закладах. Леонід Іванович знав роботи Маркса не з радянських підручників. Він читав праці класика.

Нас познайомив у 1969 році Віктор Платонович Некрасов. Льоня тоді був рідкісним різновидом радянської людини – безробітним. Талановитий професійний математик, він був позбавлений можливості будь-якого працевлаштування, оскільки був уже неодноразовим «підписантом» [листів протесту], дружив із московськими дисидентами, активістами кримськотатарського руху. На життя (на дуже мізерне життя) заробляв тим, що секретарював у якогось сліпого київського філософа, який диктував Льоні статті убогого науково-комуністичного змісту. А поряд з будинком біля входу до під’їзду завжди, роками, стояв автомобіль, здається, «Запорожець», який служив чекістам ретранслятором. Десь у квартирі Плюща були підслуховувальні пристрої… Зник цей автомобіль 15 січня 1972 року одразу після арешту Плюща. Заарештували Льоню за статтею «Антирадянська агітація та пропаганда».

Щирий, не здатний йти на будь-які ідеологічні компроміси, Плющ не зрадив собі і у внутрішній тюрмі КДБ. Він категорично відмовлявся відповідати на будь-які конкретні запитання слідчого. Повторював рефреном одну й ту саму фразу: «Вважаю КДБ антирадянською, фашистською організацією, тож не бажаю відповідати на ваші запитання».

У попередні, сталінські, часи його розстріляли б прямо в слідчому кабінеті, а в роки м’яких брежнєвських репресії слідству було необхідно сформувати багатосторінкову справу. А як це зробити із таким безстрашним та впертим? Вихід знайшли. Впертого етапували до Москви, до Інституту судово-психіатричних експертиз імені Сербського. До четвертого, «політичного», відділення. Там, зрозуміло, знайшли шизофренію. І чотири довгі роки інтенсивно «лікували» у Дніпропетровській психіатричній лікарні системи МВС СРСР. Внаслідок лікування він перестав впізнавати під час побачень дружину. Він, психічно здорова людина, став «овочем», людиною без властивостей, без пам’яті. Без майбутнього. Таня, дружина, вирвала його з того непроглядного пекла. Неймовірними зусиллями, за підтримки французької комуністичної партії, спілки французьких вчителів… До цього були численні інтерв’ю, листи, заяви. Була й зустріч із головним катом, академіком-психіатром Снєжневським, який особисто підписав психіатричний вирок Плющу. Вони, вся родина, виїхали до Франції.

На Заході Льоні було не дуже затишно. Тому що він залишився таким самим незалежним, рефлексуючим інтелектуалом. Його тепло приймала і українська діаспора у США та Канаді. Але були й тихі скандали – він і там називав себе марксистом. Згодом Плющ перестав епатувати західних співрозмовників та слухачів своїми цілком цивілізованими поглядами, сів писати книги. І тоді західні інтелектуали прийняли Плюща у свій віртуальний клуб найвищої інтелектуальної еліти. Його любила французька інтелектуальна еліта, не за минулі муки, а за світлий і тверезий розум. Його запрошували із лекціями університети Канади, США та Європи. А тут, у вмираючому СРСР, він залишався тим самим «антисовєтчиком» і українським буржуазним націоналістом.

Потім у роки нашої незалежності він часто бував тут. У готелях не зупинявся, не було на це коштів. Разом із Танею жив у друзів. Я дуже любив цю сім’ю своїх давніх, доарештних друзів. Він, визнаний у західному світі інтелектуал, філософ, тут був чужим, цікавим лише студентам, але зовсім не керівництву української держави, що читало небагато книжок у своєму житті. Та й колишні радянські, що різко стали патріотами, українські письменники його уникали. Він був для них, примітивно мислячих, Діогеном, який живе в бочці. Читав лекції у кількох університетах, любив зустрічатися зі студентами. Писав книжки, вони лишилися з нами. Мудрі, дивовижні тексти абсолютно далекої від звичних схем мислення людини, яка і в зрілі роки зберегла розкуту свободу бачити навколишній світ не нудним.

Славний, дуже чесний мій друг Льоня… Він нелегко жив. І тяжко вмирав. Там, у Франції, що стала йому другою батьківщиною.