Микола Леонтович

Народився 13 грудня 1877 року в селі Монастирок на Поділлі. Загинув у батьківському домі від руки чекіста 23 січня 1921 року. Український композитор, музичний педагог і збирач фольклору, творець «Щедрика», який зрештою став однією з найпопулярніших колядок світу — «Carol of the Bells».

Микола Леонтович, син священника, походив із музикальної родини: мати, Марія Йосипівна, гарно співала і знала багато українських пісень; батько, Дмитро Федорович, грав на скрипці, віолончелі й гітарі та керував семінарійним хором. Початкову освіту Микола здобув у батька — і це визначило його подальший життєвий шлях.

Навчаючись у початковому духовному училищі у Шаргороді, юнак удосконалив свої музичні знання. Опанувавши спів по нотах, він легко читав навіть складні вокальні партії. Згодом, навчаючись у духовній семінарії в Кам’янці-Подільському, вивчив теорію музики, навчився грати на різних інструментах і захопився авторськими обробками народних мелодій, маючи за взірець твори Миколи Лисенка. 

Закінчивши семінарію, Леонтович відмовився він духовного сану, натомість вирішив присвятити себе вчителюванню. Його першим місцем праці стала школа в селі Чуків біля Немирова: там він викладав арифметику, географію і співи, а також організував скромний учнівський оркестр і хор. На свою вчительську зарплату купував музичні інструменти та все необхідне для музичних занять. Учні щиро любили Леонтовича: він був чуйний і добрий, читав їм уголос книжки, часто жартував і співав разом з ними народних пісень навіть під час лекцій.

«Народився на Поділлі, вчився на Поділлі, закохався в народні пісні на Поділлі», — говорив про себе композитор. На початку 1900-х років він уклав дві збірки народних пісень рідного краю (другу з них присвятив своєму натхненникові Миколі Лисенку), а 1904 року переїхав на Донбас у Гришине (нині Покровськ), де працював учителем музики у школі залізничників. Там він теж створив аматорський хор з оркестром, організовував безплатні концерти, дуже популярні серед людей. Під час революції 1905 року Леонтович керував хором робітників, що виступав на мітингах. Це привернуло до нього увагу царських спецслужб, і композитор мусив повернутися на рідне Поділля.

Його новим місцем роботи стало Тульчинське жіноче училище для доньок священників. Викладаючи їм музику, Леонтович і сам продовжував навчання під керівництвом теоретика музики Болеслава Яворського, до якого періодично їздив у Київ і Москву. У цей період життя Леонтович написав низку власних хорових обробок народних пісень — зокрема славнозвісного «Щедрика».

Після Першої світової війни композитор мешкав у Києві. Там його кар’єра стрімко пішла вгору. Він писав музику, викладав у Музично-драматичному інституті імені Лисенка й у Народній консерваторії, вчителював і відкривав хорові гуртки. 

1919 року у Київ увійшли денікінці, і Леонтович, побоюючись репресій проти української інтелігенції, мусив покинути місто й повернутись у Тульчин. Там він заснував музичну школу й почав працювати над своїм першим великим симфонічним твором — оперою «На русалчин Великдень» за мотивами казки Бориса Грінченка. За цією працею його й застала смерть, яка довгий час була оповита похмурою завісою таємниці — аж до розпаду радянської держави, коли вдалося отримати доступ до засекречених документів.

У ніч з 22 на 23 січня Леонтович ночував у батьків у селі Марківка, перепочиваючи між різдвяними виступами. У дім постукав незнайомець: він показав посвідчення агента «всеросійської надзвичайної комісії з боротьби із контрреволюцією і саботажем», сказавши, що вистежує грабіжників, і попросився переночувати. Леонтович-старший пожалів непроханого гостя і постелив йому в одній кімнаті з Миколою… Вранці чекіст «віддячив» родині за гостинність: застрелив з гвинтівки композитора у його ліжку, погрожуючи зброєю, зв’язав інших членів родини, пограбував будинок і втік. 

Радянська влада ретельно приховувала злочин, однак резонансне вбивство знаменитого композитора, зокрема на тлі світової популярності «Щедрика», не могло пройти непоміченим. Митці і науковці, як в Україні, так і за кордоном, постійно намагалися докопатися до правди, збираючи свідчення і відшуковуючи матеріали, тож у відповідь на це радянська система мусила створити цілий комплекс «спростувань», які дедалі більше заплутували і спотворювали істину. Лише в наші часи, після детального вивчення секретних документів, стало відомо, що вбивство Леонтовича, популяризатора української культури світового рівня, було не випадковістю, а заздалегідь спланованим злочином.