Сергій Параджанов

Сергій Параджанов з’явився на світ у родині антикварів, де ремесло передавали з покоління в покоління. Однак сам він обрав для себе інший фах: спершу провчився рік в Інституті залізничного транспорту, працював на фабриці іграшок у Тбілісі, у 1942–1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії, гастролював із концертною трупою, що виступала перед пораненими вояками у шпиталях.

У 1946 році Параджанов переїхав до Москви, де перевівся до місцевої консерваторії й водночас розпочав навчання у Всесоюзному державному інституті кінематографії. Після закінчення інституту в 1951 році отримав направлення на Київську кіностудію імені Олександра Довженка, де почав працювати як режисер-постановник.

У Києві Параджанов зняв, зокрема, документальний фільм «Наталія Ужвій» (1957) про акторку театру і кіно, воєнну драму «Українська рапсодія» (1961) і фільм-повість із трьох окремих новел «Квітка на камені» (1962). Та справжнє визнання і світову славу йому принесла стрічка «Тіні забутих предків» (1964) за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. «Я давно мріяв створити фільм, у якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу», — казав сам режисер. «Тіні» стали дебютною роботою Івана Миколайчука, що зіграв у ньому головну роль; операторську роботу виконав Юрій Іллєнко, а музику написав Мирослав Скорик.

«Тіні забутих предків» стали не лише кіноподією світового масштабу (фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях, із яких 24 — гран-прі), а й гучним політичним маніфестом. 4 вересня 1965 під час прем’єри фільму в київському кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали до протесту проти кампанії арештів інтелектуалів, що розгорнулася улітку 1965 року. «Зараз відбуваються масові політичні арешти української інтелігенції та молоді в Києві, Львові та інших містах. Повторюється 1937 рік. Молодь повинна заявити протест владі, затаврувати ганьбою за несправедливість», — заявив зі сцени Дзюба. Оливи у вогонь Параджанов підлив, відмовившись створювати російськомовну звукову доріжку для «Тіней», що було небаченою зухвалістю для радянського кіно того періоду.

1967 року Параджанова запросили на Єреванську кіностудію, де він зняв фільм «Колір граната» (1968) — глибоко символічну й алегоричну стрічку про поета Саят-Нову. Чиновники Держкіно оголосили фільм незрозумілим і не потрібним глядачеві, тому на кілька років його «поклали на полицю». 1973 року фільм випустили у прокат, однак вже без участі Параджанова: оскільки він відмовився монтувати стрічку, за нього це зробив режисер Сергій Юткевич. Авторську ж версію відреставровано лише 2014 року.

1971 року Параджанов повернувся до Києва. 17 березня 1973 його заарештували за звинуваченнями у гомосексуальних зв’язках (що у СРСР було кримінальним злочином), в українському націоналізмі й у спекуляції іконами. Засудили його саме за гомосексуальність — дали п’ять років колонії суворого режиму. За задумом така стаття мала би перетворити життя Параджанова в середовищі радянських «зеків» на пекло, однак йому вдалося завоювати авторитет. Він відкрив у в’язниці гурток живопису, листувався з друзями й закордонними колегами.

Завдяки міжнародній кампанії протесту, до якої долучилися Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Жан-Люк Ґодар, Роберто Росселіні, Франуса Трюффо й Мікеланджело Антоніоні, 30 грудня 1977 року Параджанова випустили на свободу. Йому заборонили жити в Україні, тому він оселився у Тбілісі, де зняв іще кілька фільмів — зокрема «Легенду про Сурамську фортецю» (1984) і «Ашик-Керіб» (1988; у співавторстві з Давидом Абашидзе).

Остання стрічка Параджанова залишилася незавершеною — це був автобіографічний фільм «Сповідь» (1990), над яким режисер працював, вже помираючи від раку легені. Відчуваючи наближення смерті, Параджанов, який казав, що збирається вмирати у Вірменії, 17 липня 1990 року приїхав у Єреван. За три дні його не стало. 25 липня він був похований у Пантеоні геніїв вірменського духу.

В останньому інтерв’ю, яке він дав українською мовою, Параджанов сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською, не буде пісні української, не буде сонця українського і не буде соняшника українського».

У грудні 2023 року Національна комісія з реабілітації за ініціативою Українського інституту національної пам’яті реабілітувала Сергія Параджанова посмертно.