Василь Стус

Цього прізвища я не знав. Якось у неформальні хвилини після закінчення допиту я запитав слідчого Слобоженюка: «Дійсно не знаю і не знав цієї людини. А власне, хто він?» Слобоженюк відповів швидко і просто, навіть якось легко: «Та інженер він. Звичайний інженер…»

Через декілька місяців, після суду, я сидів у камері один. Втрачати на мене чергового зека-«квочку» не було сенсу, все зі мною було ясно й очевидно: попереду етап у зону. Так, на самоті і мертвій тиші навколо, без радіо і телебачення (про таку розкіш і мріяти не доводилося) я готувався подумки до нового повороту долі.

Десь опівдні мене викликали з камери з усіма моїми речами, включаючи казенний матрац та постіль. Етапу не могло бути, оскільки я ще не написав касаційну скаргу. Мене підвели до іншої камери, відчинили двері. Я ввійшов. У камері був чоловік років тридцяти з лишком із красивим нервовим обличчям. Він напружено, дуже уважно дивився на мене, сидячи біля звичайної зеківської тумбочки, пристосованої як письмовий стіл. На тумбочці я встиг побачити книжку з віршами, поряд на ліжку якийсь відкритий словник. Я привітався, чоловік підвівся, простягнув мені руку, назвався: «Василь Стус».

Через декілька хвилин після обміну біографічними подробицями я запитав Стуса, киваючи на книгу: «Що це у вас?» Відповідь була для мене в тій ситуації неймовірною, я відчув себе Робінзоном Крузо, який побачив людські сліди на піску: «Це Рільке. Я перекладаю його українською…» Після місяців спілкування з розчавленими страхом свідками і нудними «квочками» з карних злочинців , що стали на шлях виправлення, я раптом відчув себе вільним! Так, у камері в’язниці КДБ, засуджений до десяти років покарання — але поряд зі мною був томик мого улюбленого поета, і тут же поряд була людина, яка може читати мені його геніальні рядки українською! У перші години ця цілком стандартна камера здалася мені просторою і світлою, ми обидва насолоджувалися цілком інтелігентною бесідою про поезію, про літературу, про інші звичні для нашого життєвого середовища дрібниці, що лишилися на волі.

Це були двадцять днів свята спілкування. Ми говорили багато і про різне. Ми обидва насолоджувалися спілкуванням. Цими днями Стус майже не працював над перекладами, з моєї вини, каюся. 

Під час слідства Стуса обстежували психіатри. І зараз не розумію, навіщо цього абсолютно здорового арештанта потрібно було піддавати судово-психіатричній експертизі. Шляхи КДБ несповідні… Не виключаю, що мотивом було банальне залякування вразливої, гостро чутливої людини, яка ясно розуміє суттєву різницю між життям у політичному таборі серед собі подібних і жорстокими, нелюдськими умовами спеціальної психіатричної лікарні МВС. Він докладно розповів мені про своє досить довге перебування у психіатричному відділенні, про поведінку персоналу. Якось під час обходу палати завідувачки відділення Наталією Максимівною Вінарською Василь прямо (а інакше він не вмів, не був «хитрим») запитав: «Що, лікарю, робитимете з мене хворого?» Вінарська уважно подивилася на Стуса й повільно відповіла: «Ні, ми цим не займаємося…» Я, своєю чергою, розповів Василеві, що, працюючи психіатром на швидкій допомозі, дізнався про його та Надії Світличної перебування в психіатричній лікарні на експертизі, але не зумів отримати будь-якої докладної інформації. Хоч і дуже старався. Судово-психіатричне відділення навіть для мене, лікаря-психіатра, було недосяжним. 

Його визнали здоровим. Зрозуміло, що міг бути зовсім інший результат, КДБ завжди мав про запас інститут судової психіатрії в Москві, де в спеціальному, четвертому, відділенні діагнози дисидентам ставили легко і твердо. Очевидно, Стус не був у цьому списку.

І Василь, і я занудьгували за нормальним, щирим людським спілкуванням. Ці двадцять днів із ним були дивовижними. Ми говорили про Томаса Манна і Германа Гессе, про Рільке і Кобо Абе. Він читав мені своїм прекрасним глибоким баритоном «Дувінські елегії» німецькою, а потім – у перекладі українською. Він розповідав мені про українську старовину, напівголосно співав народні пісні, які раніше я ніколи не чув. Кілька разів, захопившись мелодією, він трохи посилив голос — і негайно відреагували наглядачі, вимагаючи «припинити галас». Я вбирав в себе його слова, його паузи і періодично забував, що перебуваю у камері внутрішньої в’язниці КДБ. Зрідка Василь, трохи збуджений поезією або розмовою про літературу, якось раптово застигав і тихо шепотів: «Валю, люба моя» або «Дмитрику, сине мій». Тоді я замовкав, намагався не дивитися на нього, розуміючи: він не тут, він зі своєю родиною.

Нам справді було затишно та тепло удвох. Вже тоді в камері я зрозумів, що доля і КДБ поєднали мене з людиною дивовижної щирості й дивовижної чутливості. Він явно не вмів брехати, не хотів цьому вчитися. Високий і вродливий молодий чоловік, він зумів зберегти в душі здатність, властиву дітям: не приховувати своїх почуттів.

Добро і зло, краса й потворність були для нього абсолютними категоріями. Якось, під час прогулянки в маленькому тюремному дворику, він раптово звернувся до наглядача, який контролював нашу поведінку з дерев’яного помосту: «У вас нормальне людське обличчя. Не сумніваюся, ви — хороша людина. Що змусило вас знайти собі таку негідну роботу, як же вам не соромно за себе?» Наглядач почервонів, явно збентежений, він мовчав і продовжував розмірено ходити по помосту. Я бачив, він боїться дивитись у наш дворик, де ув’язнений Стус шукає його погляду. Він не викликав додаткову охорону, ми догуляли певний час у дворику. І він не написав рапорт начальникові в’язниці про провокативну поведінку Стуса. Не захотів чи не зміг. Василь мав рацію, гостро відчувши щось людське в цьому молодому чоловікові, дуже схожому на популярного в ті роки артиста-начитувача Андрія Сову.

Завжди раптово починав читати вірші. Свої, чужі. Я забував тоді і про КДБ, і про своє дуже невтішне майбутнє. Усе це, зсоромлене і брудне, відступало, гарний густий голос Василя виводив мене кудись далеко і від цієї в’язниці, і від цієї країни. Так само раптово він обривав читання. Замовкав. Мені здавалося, що ці кілька хвилин мовчання були часом, необхідним йому для повернення в цю юдоль туги. І я мовчав, чекав на його перші сказані вголос слова.

За декілька днів до камери зайшов начальник в’язниці полковник Сапожніков. Окрім загальних розпитувань про побут у камері, він сказав нам: «Час подачі ваших касаційних скарг скоро закінчується. У першу чергу це стосується вас, Стусе. Пам’ятайте, якщо ви не подасте черговому касаційну скаргу, я буду зобов’язаний після закінчення терміну негайно направити вас на етап. Ви будете писати?» Ми обидва відповіли ствердно. Пам’ятаю, що тоді я гостро відчув не загрозу етапу, а іншу, набагато більш значущу для мене загрозу – розлучення з Василем. Потрібно було здійснити цей ритуал. По суті бридкий і безглуздий ритуал. Я сів писати. Василь із якимось легким жахом дивився на мене, який викладав на папері огидні та безглузді слова про покарання тощо. «Я так не можу», — сказав Василь. Він, зрештою, подав цей паскудний папір, але писав він його, на відміну від мене, дуже важко, болісно повільно. Зрозуміло, ані він, ані я не повідомили в цьому касаційному проханні про якісь цікаві КДБ подробиці оперативного характеру. І він, і я чудово розуміли, що такі наші тексти не здатні змінити нашу долю, зменшити покарання. Такою була ритуальна традиція з надією, що ледь проглядається: а раптом зменшать. Зрозуміло, не зменшили. Але ми залишилися в камері разом, чекаючи на касаційну відповідь.

Ми дуже хотіли потрапити до однієї зони. Наша дружба, що зароджувалася, вимагала продовження. Якось у камеру знову зайшов полковник Сапожніков. На його суто формальні питання ми відповідали дуже щиро, ми не приховували своєї радості від перебування вдвох, хтось із нас прямо сказав наївні слова про бажання разом йти на етап у мордовські політтабори. Я запам’ятав погляд Сапожнікова у відповідь: мовчки, ніяк не реагуючи словами, він подивився на нас якось особливо — чи то співчуваючи, чи дивуючись нашій наївності. Він знав усе, вже знав. Цей погляд насторожив мене, але за короткий час ми знову заговорили про літературу, Василь знову читав Рільке.

За двадцять днів нас роз’єднали. Як завжди, несподівано жорстко. Очевидно, Василя взяли невдовзі на етап, відвезли до Мордовії. Я ще місяць сидів у камері зовсім один, заповнюючи нудні дні грою в слова.

Потім етапували й мене. Привезли до політичного табору на Уралі, що знову відкрився. Якісь відомості про Стуса приходили з побачень. Набагато більше я дізнався про його долю вже на засланні у Сибіру. Сидів він тяжко. Не вміючи — та й не бажаючи — пристосовуватися до жахливого радянського побуту, бруду, насамперед морального, до непробудного пияцтва, бійок, матюків. Він завжди був прямий і щирий. Завжди зло називав злом. Не хитрував, не вмів хитрувати. Посилання відбував у Магадані — і там жив тяжко. Самотній і чужий, він викликав подив, агресію, часто ненависть. Він не мовчав і там… Після нього там же посилання відбував Сергій Адамович Ковальов, він багато розповів мені потім про враження, які залишив після себе Василь.

Повернувся до Києва. Знову був заарештований. Не доживши до горбачовських новацій, помер у таборі особливого режиму великий європейський поет другої половини ХХ століття. Людина без шкіри, що гостро відчувала фальш, брехню і чужий біль. Свій біль він переносив легше.