Іван Дзюба

Його називали «прапором шістдесятництва» та «совістю нації». Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація», яку він 1965 року власноруч розіслав у всі найвищі інстанції, мала ефект бомби: спочатку її намагалися спростувати, викликаючи автора на «профілактичні бесіди», щоб переконати в хибності його висновків; пізніше — заборонити. Але, випущена на волю, вона була перевидана за кордоном англійською, французькою, російською, італійською та китайською мовами, тиражувалася сотнями рукописних, друкованих чи перефотографованих примірників і за короткий час стала одним із найвідоміших зразків самвидаву. Що, зрештою, і було підставою для арешту автора.

Сам Іван Дзюба, може, і не зовсім прагнув такої слави. Але він, як блискучий інтелектуал, не міг не бачити розбіжностей між ідеологією радянської пропаганди, записаною в програмних документах, і реальністю, де нищилося все живе й самобутнє, що не вписувалося в рамки «новой исторической общности — советского народа». А зрозумівши це, мовчати вже не зміг.

У степах Донбасу

Іван Дзюба належав до покоління, яке пережило Голодомор, однак мусило викреслити на деякий час цей факт зі своєї пам’яті — і через власне малолітство, і через тотальний страх і мовчання. Народився він 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи. Сам Дзюба говорив, що пам’ятає, як бабуся терла кору, щоби прогодувати і його, дворічного, і всю родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Утім, справжню правду про Голодомор він, як і більшість українців, відкрив для себе набагато пізніше.

Саме голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти — в Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), де пройшло дитинство. Тут Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. Школа була російськомовною, але там дуже гарно викладали українську мову і літературу. Загалом хлопець виростав двомовним: до 17 років вільно володів обома мовами, хоча розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». І це тоді видавалося нормальним.

Певне прозріння прийшло у студентські роки, під час навчання в Донецькому (тоді — Сталінському) педагогічному інституті, куди він після закінчення школи вступив на російську філологію. Вчився гарно, отримував Сталінську стипендію, був на виду. Але чим більше відкривав для себе нового, тим більше замислювався над тим, у якому світі він живе. «Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну», — зізнавався Іван Михайлович в 2013 році в інтерв’ю Дмитру Гордону.

Ще більше відкрив він її для себе, коли переїхав до Києва, вступивши до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка. У столиці Іван Дзюба став одним із активних учасників Клубу творчої молоді, зблизившись із Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком та іншими молодими й натхненними «шістдесятниками». КТМівці збурили столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких — вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Іван Дзюба — серед організаторів цих акцій.

Зумів він привернути до себе увагу і літературно-критичними матеріалами, які, частково лишаючись в руслі стандартних штампів «радянської» критики, все ж вирізнялися спробами об’єктивного аналізу незалежно від того, про чию творчість ішла мова: класиків ХІХ століття, молодих талантів чи сучасних «небожителів». І ця критика (не завжди компліментарна) ставала ковтком свіжого повітря серед офіціозної задухи.

До речі, таким Іван Дзюба був не лише на письмі. І вже тоді не боявся йти проти течії, на перше місце ставлячи правду, підкріплену вагомими аргументами. Він не злякався виступити в 1963 році на загальноміських зборах інтелігенції на захист свого колеги Віктора Некрасова, якого мали привселюдно «проробляти» після того, як Хрущов розкритикував за нарис «По обидва боки океану». Дзюба став на бік Некрасова, нагадавши членам президії, у якій зібралося керівництво Спілки письменників, деякі факти їхньої біографії. «Не кваплячись, не підвищуючи голосу, не зловживаючи емоціями і не вживши жодного грубого чи просто образливого епітета, в основному цитуючи з газет і журналів недавніх років висловлювання кожного з тих, хто сидів за столом президії, він методично, найвишуканішими прийомами, клав їх усіх по черзі на обидві лопатки. Корнійчук, який не уникнув цієї долі, намагався вдатися до свого улюбленого прийому — перебивати оратора. На Дзюбу це не подіяло. Корнійчук зблід, налився кров’ю, почав стукати олівцем і скляною пробкою по графину. Нічого не допомагало — Дзюба, почавши з лівого флангу, підходив уже до кінця правого. Тоді Корнійчук не витримав, підскочив і позбавив Дзюбу слова. Той продовжив свою екзекуцію, присунувши трохи ближче мікрофон. І тут я вперше побачив розгубленого Корнійчука — захлинувшись слиною, він раптом закричав на весь зал: “Міліцію, чи що, покликати? Покличте там…” Дзюба, не моргнувши оком, довів свою думку до кінця і зійшов з трибуни. Супроводжуваний аплодисментами, він акуратно склав папери і, не прискорюючи кроків, пройшов проходом, вийшов із залу, сів на тролейбус і повернувся до себе в лікарню», — згадував про це сам Віктор Некрасов.

«У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді»

Утім, Іван Дзюба лишався звичайною радянською людиною. Він щиро вірив у те, що Комуністична партія, яка в СРСР була «керівною і спрямовуючою силою», на ХХ з’їзді усвідомила весь жах безодні, в яку скотилася країна внаслідок «культу особи Сталіна» та породжених ним репресій, і цього вже ніколи не повториться. І що можна побудувати «соціалізм із людським обличчям», варто лише на повен голос вказати на помилки і «перегини на місцях».

4 вересня 1965 року Іван Дзюба з розкішним букетом квітів піднявся на сцену кінотеатру «Україна», щоби привітати знімальну групу свого друга Сергія Параджанова з прем’єрою фільму «Тіні забутих предків», який встиг уже отримати кілька престижних премій на міжнародних кінофестивалях. Вручивши квіти художниці по костюмах Лідії Байковій, він підійшов до мікрофона і сказав: «У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». У залі увімкнули сирену, щоб заглушити слова промовця, але він і далі називав імена заарештованих у серпні дисидентів: Іван Світличний, Святослав Караванський, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель… Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув: «Хто протестує проти політичних арештів — встаньте!» За спогадами Романа Корогодського, на весь переповнений зал підвелося людей 50-60.

Про підготовку цієї акції знали тільки троє людей: Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо та сам Іван Дзюба. Однак «органи» запідозрили існування підпільної антирадянської організації. Почалися репресії: Василя Стуса, який підтримав протест, було відраховано з аспірантури, Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзя та його дружину Світлану Кириченко звільнено з роботи, В’ячеслав Чорновіл через два роки, після виходу в самвидаві його статті «Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)», опинився за ґратами. Не минулася без наслідків ця акція і для Сергія Параджанова: уже за кілька тижнів була згорнута робота над фільмом «Київські фрески» і більше жодного фільму рівня «Тіней» йому не дали зняти.

Втратив роботу й Іван Дзюба — його звільнили з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь» (два роки перед тим його так само «за ідеологічні помилки» звільнили з відділу критики журналу «Вітчизна»). Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі «Україна» він мусив працювати коректором в «Українському біологічному журналі», що було свого роду примусовою ізоляцією від літератури й літературознавства, і лише в 1969 році отримав посаду редактора видавництва «Дніпро», яку займав до свого арешту в 1972 році.

Приводом для цього арешту стала написана того ж 1965 року фундаментальна робота «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій Дзюба, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання і доводячи, що «ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство — це не ідея наукового комунізму, а того «комунізму», який Маркс і Енгельс називали «казарменим». Твір Дзюба власноруч відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву й навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського.

Ця праця спочатку викликала шок в партійного керівництва. З одного боку, трактат був однозначно «антирадянський». З іншого — він спирався на радянські постулати, які важко було заперечити. Та й сам автор не крився, а запрошував опонентів до  відкритого діалогу. І з ним спочатку пробували вести діалог, запрошуючи на «співбесіди» й намагаючись переконати в хибності його думки. Але логіка аргументів Івана Дзюби була настільки беззаперечною, що всі ці спроби від початку були приреченими.

І тоді влада пішла перевіреним шляхом: скликала спеціальну комісію, яка визнала працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка на той час уже вийшла за кордоном і активно поширювалася в самвидаві, ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України та звинувачують в тому, що він був нібито теоретиком створення Української національної комуністичної партії та автором тексту «Програма укомуністів» (українських комуністів), а також тексту «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних його затримують, а згодом — арештовують.

У в’язниці Дзюба довів фальсифікацію «Програми укомуністів» й добився визнання того, що це не його робота. Але рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на нього. Далася й взнаки відкрита форма туберкульозу, якою він перехворів у 19 років. Було очевидно, що з табору Дзюба може не повернутися, тому 5 років таборів і 5 років заслання сприймалися як остаточний вирок.  І він обрав життя — погодився на публічне каяття та визнання своєї «провини» в обмін на помилування.

Ця новина приголомшила багатьох однодумців, для яких Іван Дзюба був  беззаперечним авторитетом. Василь Стус відгукнувся на це відкритим листом, у якому були такі рядки: «Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення. І через це я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я тужусь пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя — і в очах у мене стоять сльози».

Утім, прогнувшись перед Системою, Іван Дзюба так і не став їй прислужувати. Працюючи багато років кореспондентом і коректором багатотиражки Київського авіазаводу імені Антонова, він жодного разу не пішов проти правди. А коли на початку 1980-х йому дозволили повернутися до літературознавства і опублікувати низку праць, присвячених літературам народів СРСР, він і там продовжив розвінчувати імперські міфи та відстоювати право народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії.

«Історія випробовує нас на здатність бути собою»

Наприкінці 1980-х років Іван Дзюба знову повернувся в активне громадське і політичне життя України. Він став одним зі співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992, в один із найскладніших моментів, очолив Міністерство культури України.

Та найбільш «сродною» для нього залишилася інтелектуальна праця. Він працював на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році став співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. І писав.

Багато його робіт викликали широкий резонанс. Книжка «Застукали сердешну волю», у якій ідеться не лише про творчість Тараса Шевченка та його поему «Кавказ», а й про боротьбу народів Кавказу проти російського поневолення, побачила світ у 1995 році та стала своєрідним відгуком на події першої чеченської війни. А праця 2011 року «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.», у якій були розділи «Прокислі “щі” від Табачника» та «Галичанофобія — отруйне вістря українофобії», що стали реакцією на діяльність Дмитра Табачника на посаді міністра освіти України, продовжила тему русифікації, розпочату в 1965 році. «Життя, на жаль, подає новий і новий матеріал до неї. Історія немов випробовує нас на здатність бути собою. А відтак і спроможність бути в ній — в історії», — писав Іван Дзюба в передмові до книжки.

За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав близько двох десятків книг про українську культуру, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам — від Ліни Костенко до Олега Лишеги та Сергія Жадана. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де проаналізовано не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й маніпуляції радянської влади та її наступників, які призвели до окупації.

Усі ці твори актуальні і досі, і змушують замислитися над причинами і наслідками того, що переживає Україна нині. І, схоже, ще довго будуть актуальними.

Автор: Наталка Позняк-Хоменко

Джерело: Український інститут національної пам’яті.  На службі у Правди. До 90-річчя академіка Івана Дзюби