Ян Щасний Гербурт

В Русі і для Русі

Народився Ян Гербурт у сім’ї, що, найімовірніше, походила з Вестфалії. На руські землі Польського королівства його предки потрапили наприкінці XIV століття з Моравії. А проте ідентичність роду Гербуртів у XVI столітті вже була виразно пов’язана з Руссю.

Скажімо, у листопаді 1572 року Ян Замойський — на той час белзький староста, а в майбутньому великий канцлер і великий гетьман Королівства Польського, який стане покровителем молодого Яна Щасного у його перших кроках на політичній сцені, — писатив до Якуба Гербурта, Янового дядька по материнський лінії, що руські воєводства мають у неспокійні часи узгоджувати свої плани, «аби окремо про те радячися, ті землі не розірвалися, [адже] у такий час і в таких речах за предків наших ті всі воєводства не окремо, а разом радилися про себе і свої вольності». Як стане зрозуміло з подальших подій, цим двом«територіальним» русинам ішлося про всі тогочасні українські землі (воєводства Київське, Волинське, Брацлавське, Подільське, Белзьке і Руське). Про руське коріння та православних предків Замойському згодом,вже як першій особі після короля, нагадає автор написаного в 1587 році полемічного твору «Апокрисис Христофора Філалета». Та й сам Замойський про це не забуватиме — скажімо, зазначить у заповіті 1594 року, що засновує Замойську академію в Русі для Русі.

Походження й освіта

Батько Яна Щасного, теж Ян, був помітною фігурою свого часу: політиком, дипломатом, юристом, видавцем, сенатором, автором правничих, дипломатичних і релігійних текстів, а також історії Польського королівства до 1548 року (насправді то був короткий конспект хроніки Мартіна Кромера, який, однак витримав кілька перевидань). Освіту Ян-старший здобув у Бельгії, Німеччині та, ймовірно, Франції. У складі посольства їздив 1573 року до Генріха Валуа з дипломом про його обрання на трон Речі Посполитої.

Мати Яна Щасного, Катерина з Дрогойовських, пов’язала сина з низкою руських родин. Його тітка Ядвіга була заміжня за перемиським старостою Яном Томашем Дрогойовським, який 1577 року, по смерті Яна Гербурта, став опікуном його малолітнього сина.

Певний час Ян Щасний перебував при дворі імператора Священної Римської імперії німецької нації. Навчався у Краківській академії, далі — в Інгольштадті, одному з найкращих єзуїтських освітніх осередків. Вирізнявся неабиякими талантами, про що свідчить збірка панегіричних текстів, яку на його честь уклали викладачі та студенти. Згодом Гербурт продовжив студії в Парижі, а повернувшись додому в дев’ятнадцять років, одразу потрапив у центр бурхливого безкоролів’я по смерті Стефана Баторія.

Становлення політика

Родинні зв’язки неминуче привели юнака в коло наймогутнішої особи того часу — великого канцелара Яна Замойського. Двадцятирічний Ян Щасний вирушив із першою дипломатичною місією до новообраного короля Сигізмунда ІІІ Вази, а впродовж наступного десятиліття його шляхи пролягли Англії, Рима, Праги, Криму, Москви й Туреччини. При боці великого гетьмана Яна Замойського Ян Щасний брав участь також у низці військових виправ — зокрема, у походах до Молдови, у результаті яких на троні утвердився Єремія Могила. Цей правитель через шлюби доньок поріднився з руськими князівськими родами: Катерина вийшла заміж за Самійла Корецького, а Раїна — за Михайла Вишневецького.

У цей час розпочалася політична кар’єра нашого героя. 1590 року його обрали послом на сейм від Перемишльської землі, на наступний 1590–1591 рік — від Львівської землі, на 1596-й — від Руського воєводства. 1599 року Гербурт виголосив на Вишенському сеймику промову, у якій критикував короля, — вона широко розійшлася в рукописах.

Унія і рокош

Великим потрясінням для Речі Посполитої стала Берестейська унія 1596 року — власне, не сама унія, а форма, у якій її запровадили. Адже православна церква, підпорядкована константинопольському патріарху, була по суті ліквідована, а її правонаступницею король оголосив церкву унійну. Шляхта потрактувала цей акт як порушення свободи совісті — фундаментальної засади політичної культури, закріпленої у Варшавській конфедерації 1573 року. Водночас вона звинуватить короля в порушенні присяги (Генріхових артикулів), другий пункт якої зобов’язував володаря зберігати релігійний мир.

Серед тих, хто підтримав вимоги православних повернути права їхній церкві, виявилися не лише протестанти, від початку союзники вірних «грецької» конфесії, а й значна частина католиків, початково прихильних до ідеї унії. Широко цитовані були слова Яна Замойського, звернені колись до протестантів: «Коли б могло таке статися, щоб усі були папістами, я дав би за те половину свого здоров’я. Тому тільки половину, щоб другою жити, тішитися з тієї святої єдності. Але коли вам хтось буде насилля чинити, віддав би усе здоров’я задля вас, щоб на ту неволю не дивитися».

Боротьба на сеймах, що часто призводила до їх завершення без будь-яких рішень, непоступливість короля та його безпосереднього оточення, усвідомлення потреби в реформах підштовхнула радикально налаштовану шляхту до Сандомирського рокошу (або рокошу Зебжидовського) — відкритого виступу проти короля аж до закликів його детронізувати. Серед яскравих опозиціонерів опинився й католик Ян Щасний Гербурт. Можливо, безпосереднім поштовхом до антикоролівської позиції була особиста кривда. Колишній опікун Яна Щасного, перемиський староста Ян Томаш Дрогойовський, помер від рук убивць, а замість нього король призначив старостою Адама Стадницького, чий брата це вбивство й замовив. Гербурт, отже, став на шлях помсти за родича, як того вимагали закони честі.

Утім, православних він підтримував і раніше: про це свідчить бодай висловлений 1604 року намір збудувати православну церкву в Мостиськах, який і був утілений пізніше, 1611-го. А його тексти вказують, що Ян Щасний мав власну програму реформування Речі Посполитої. Це робило його одним із ідеологів рокошу: він закликав усунути короля з трону, керуючись правом підданих на опір володареві, який ламає право. Рокошанська загроза змусила короля на сеймі у 1607 році піти на поступки православним — була ухвалена конституція, яка офіційно відновлювала православну церкву в її правах.

Після поразки рокошан у битві з королівським військом під Гузовом 5 липня 1607 року Ян Щасний спочатку потрапив до в’язниці, а потім був засуджений на смерть. Причини такої жорстокої кари, ухваленої лише для двох помітних бунтівників, досі не з’ясовані; найочевидніше, йшлося про звинувачення Гербурта в образі королівського маєстату за його яскраві антикоролівські промови. В них він оскаржував Сигізмунда ІІІ в тяжінні до абсолютистської форми правління, у нищенні шляхетських свобод і вольностей, у преференціях для католиків у номінаційній політиці, у сприянні впливовості єзуїтів у Речі Посполитій, у невдалій зовнішній політиці й у багатьох інших речах. Від блискучого шляхтича, яким був Ян Щасний Гербурт, відвернулося багато недавніх приятелів.

У 1609 році відбулося остаточне примирення короля й рокошан, внаслідок якого Ян Щасний отримав помилування, хоч і мусив особисто просити про нього, упокорюючись і погоджуючись на відмову від політичної діяльності. У своєму маєтку в Добромилі Гербурт тим часом розгорнув наукову та друкарську активність. Побачила світ низка текстів, переважно історичних: хроніки Яна Длугоша, Вінцентія Кадлубка та Галла Аноніма, перше видання «Анналів» Станіслава Оріховського тощо. Невдовзі, однак, король наказав закрити друкарню, адже її зорганізували без його згоди; частину видань конфіскували. А голос Яна Щасного знову почав лунати на сеймиках і сеймах на захист православних і — ширше — засадничих принципів існування Речі Посполитої, важливою частиною яких була згода, передусім релігійна, що трималася на нестійкому балансі рівності всіх християнських конфесій.

Роздуми про народ

Міркуючи про ідентичність Яна Щасного, варто згадати текст «Розмисл про народ руський», який він підготував як промову на сейм 1613 року. Думки, які там прозвучали, трошки пізніше широко використають православні у полеміці з уніатами. Цитати з «Розмислу», скажімо, можна знайти у «Палінодії» майбутнього архімандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенького, за походженням перемишлянина, та в кількох текстах полоцького єпископа Мелетія Смотрицького — вихованця острозького інтелектуального гуртка князя Костянтина-Василя Острозького.

«Розмисл» — це пристрасний захист Русі в Русі, себто буквально — православної частини руського народу на українських землях, передусім у Руському воєводстві. Однак автор мислить значно ширше: говорячи про безправ’я, учинене православним, він має на увазі нищення всієї Речі Посполитої, подібно як у Франції через релігійні війни нищиться Франція (що тримається правом). Дотримання права — а значить, свободи совісті — Гербурт сприймає як сутність і фундамент існування Республіки, якою уважалася Річ Посполита. Автор заявляє, цитуючи Замойського, що, як католик, всіляко прагнув би до унії з православними, однак насильство у цій справі перекреслює Христові заповіді: «Коли ґвалтом хочуть до неї приневолити, здоров’я своє при вас і перед вами покладемо». Якщо хочете маєтностей, продовжує автор, візьміть їх у такому разі силою, як це чинить ворог.

Гербурт наводить приклад попередників Сигізмунда ІІІ, які дбали однаково про католицьку і православну церкви, дотримуючись давніх прав — фундаменту благополуччя країни: «Рану в серце Вітчизни завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває. Таке й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би й найменша була, приносить смерть».

Наостанок автор закликає усіх, «хто тільки чесний, хто тільки любить свободу й мир у Польщі», стати на захист тих старих прав і звичаїв.

Він називає русинів братами й кревними та акцентує на своєму походженні від «зацного народу руського», «з якого і я і дружина моя кров узяли». Дружина Гербурта — княжна Єлизавета Заславська — походила з волинського роду «головних» князів, відомих своїм давнім походженням і розлогими маєтками. Її батько князь Януш, спочатку підляський, а згодом волинський воєвода, був охрещений у православ’ї, згодом перейшов у кальвінізм, а закінчив католиком — звичний шлях конфесійними сходинками тодішньої руської еліти.

Справа ідентичності

Годі шукати серед цих людей тих, хто завжди і за всіх обставин користався єдиним самоозначником «русин». Як себе особа ідентифікуватиме, залежало від місця та обставин: католик, православний, кальвініст, уніат тощо — у церкві чи біля неї, а також під час затятих релігійних суперечок; волинянин, белжанин, сандомирянин — на сеймах, де посли представляли інтереси своїх воєводств чи земель; русин — як мешканець шести руських воєводств, а водночас поляк — як громадянин Королівства Польського, точнісінько як мешканці Великого князівства Литовського називали себе литвинами незалежно від етнічного походження.

Вітчизною вважали Річ Посполиту — республіку багатьох народів, а водночас вітчизною називали Русь. У Мелетія Смотрицького ці поняття уживалися цілком несуперечливо. «Милою вітчизною» представники козацької старшини називали Річ Посполиту ще на початку повстання Богдана Хмельницького. Дуже скоро натомість вони заговорять про свою пригноблену Русь, яку визволятимуть від поневолення.

Тож твердження Яна Щасного Гербурта про своє походження «з крові руської» звучало цілком органічно поруч із «поляком» — шляхетним громадянином Королівства Польського, частини Речі Посполитої. Надаючи 1604 року землю в Мостиськах під будову православної церкви, Гербурт зазначає: «Повідомляємо, що, слідуючи прикладові наших предків, не бачимо нічого важливішого у Речі Посполитій, вітчизні нашій, як внутрішній спокій, а саме між нашим, себто польським, і руським народом, з яким від 400 років дім мій завше у великій згоді мешкав. Тож маючи перед власними очима загальне добро, святий спокій, приклади предків моїх, охоче дозволяю, аби люди народу грецької релігії в місті Мостиська церкву собі збудували, на що їм відступаю двір у місті, при валу розміщений».

Врешті, у листі до папи Павла V у 1616 році Гербурт виразно зазначить, що його батьківщина — Русь, а він сам належить до руського народу. Додасть до цього й історичну довідку про королівство Руське в складі шести воєводств (маючи, очевидно, на увазі Київське, Волинське, Брацлавське, Руське, Подільське і Белзьке), яке після нещасть приєдналося до королівств, а не до окремих провінцій. Цей акцент на високій позиції своєї батьківщини, яка в минулому мала статус королівства з власними володарями, дуже важливий у тогочасних уявленнях. Землі, що не мали державницького минулого, приєднували як окремі провінції, натомість із володарями укладали союзи про об’єднання чи приєднання, що мусило, за словами Гербурта, надавати Русі суб’єктності, а приєднанню — варіанту договору.

Цікаво, що перу Яна Щасного належить і текст про славні подвиги запорожців у боротьбі з татарами — «Перемога низових козаків над татарами таврійськими року 1608-го». Гербурт зазначав, що козаки походять від слов’янського племені хозарів («козарів»), на століття випередивши у цьому авторів козацьких літописів ХVIII століття.

Повернення імені

Ян Щасний Гербурт отримав по батькові чималий спадок, який поповнився маєтками по смерті бездітних кровних родичів. Служба народові й Вітчизні, втім, коштувала дорого: дипломатичні місії, військові виправи, а особливо видавнича діяльність практично пустили заможного шляхтича з торбами. В історію він увійшов зі славою «інтелектуального розбишаки», значною мірою завдяки перу Владислава Лозинського, автора бестселера про конфліктне повсякдення шляхти Руського воєводства під метафоричною назвою «Правом і безправ’ям» (польською звучить як «Prawem i lewem»). Писалася та праця на межі ХІХ і ХХ століть, коли історики не особливо рефлексували над особливостями культури, віддаленої в часі; не зауважували специфіки судової системи, яка мала не так покарати винного, як підштовхнути ворожі сторони до примирення; не вловлювали іншого значення поняття «справедливість», яке зводилося до Арістотелевого «віддати кожному, що йому належить». У тому суспільстві регулятором порядку слугувала честь — виконання низки відомих суспільних норм, що не конче збігалися з правом, а помститися ворогові через суд і поза ним було обов’язком доброго шляхтича.

Розуміння неписаних законів того часу, властивих нобілітету цілої Європи, повертає сьогодні добре ім’я Яну Щасному Гербуртові, католикові з «крові руської», що, не жаліючи статків і здоров’я, боровся за Русь у Русі.

Авторка: Наталя Старченко