Мелетій Смотрицький

Інтелектуальна формація

Батько Мелетія Герасим Смотрицький, подільський шляхтич, спочатку був кам’янецьким гродським писарем, далі — надвірним підскарбієм князя Костянтина-Василя Острозького, а потому став першим ректором Острозької школи. Належав до інтелектуального гуртка, який з ініціативи князя працював над перекладом Біблії. З-під пера Герасима Смотрицького 1581 року вийшов перший полемічний твір, написаний із боку православних, — «Ключ царства небесного».

Мелетій (Максим) розпочав навчання в Острозькій академії, де викладав батько. Потім його послали до віленського єзуїтського колегіуму, а далі освітня мандрівка пролягла через кілька протестантських університетів (Вроцлав, Лейпціг, Віттенберг, Нюрнберг) — щоправда, вже не як студента, а як наставника юного князя Богдана Соломирецького. Додаймо невпинну самоосвіту — й отримаємо блискучого інтелектуала свого часу Мелетія Смотрицького.

Освіту (втім, великою мірою неформальну) доповнював неабиякий письменницький хист. Перший його полемічний твір «Тренос, або Плач східної Церкви» (1610), написаний під псевдонімом Теофіла Ортолога, за рівнем метафорики і використанням літературних засобів є вершинним зразком тогочасного красного письменства. Це був палкий текст, спрямований на захист «руської» церкви і руського народу. «Тренос» здобув широкий резонанс, а водночас страшенно розгнівив короля Польщі Сигізмунда ІІІ Вазу: той наказав ув’язнити причетних до видання, а саму книжку вилучити. Позаяк автор ховався під псевдонімом, то до в’язниці потрапив лише видавець Леонтій Карпович; конфіскувати вдалося лише дещицю примірників, які на той раз уже широко розійшлися поміж читачів. Наступні роботи — «Учительне Євангеліє» (1616) та «Граматика слов’янська» (1619) — лише закріпили славу автора.

Козаки, король і цар

Недовгий час Мелетій викладав у Київській братській школі і був її ректором. Прийняв постриг у Святодухівському монастирі у Вільні. 1620 року єрусалимський патріарх Теофан, повертаючись із Москви, під тиском козаків таємно висвятив кількох православних ієрархів; серед них був Мелетій Смотрицький, що став архієпископом полоцьким і єпископом вітебським і мстиславським. Надання духовних санів і забезпечення обранців маєтностями перебувало в руках короля як патрона церкви, тож акт висвячення був витлумачений як образа королівського маєстату — зрада й узурпація королівських прерогатив. У березні 1621 року монарх наказав арештувати свавільників-«самозванців» — Йова Борецього й Мелетія Смотрицького — нібито за шпигування на користь Порти, однак зробити це було непросто. Мелетія під час в’їзду до Вільна вітали натовпи православних, на його проповіді збиралася велика авдиторія, а ченці Святодухівського монастиря обрали його своїм архімандритом.

Королю, втім, не випадало перед лицем турецької загрози сваритися з козаками, а ті, не виявляючи до Берестейської унії жодних ознак релігійності, на 1620-ті роки вже почувалися єдиними захисниками «руської» церкви. Тому нововисвячені владики все-таки не потрапили до в’язниці; ба більше, Борецький і Смотрицький з’являлися на сеймах, а володимирсько-берестейський єпископ Ізекиїл Курцевич у складі козацької делегації потрапив 1621 року на авдієнцію до Сигізмунда ІІІ й намагався переконати його, що нові православні ієрархи не мають злих намірів (утім, мусив покаятися перед королем за порушення його права патронату над церквою). Монарх обіцяв переглянути свої постанови, та далі справа не пішла, і Курцевич врешті, не дочекавшись легітимації свого єпископського становища, виїхав до Москви.

У цей час на московського царя та патріарха почали оглядатися православні ієрархи — скажімо, митрополит Йов Борецький і його наступник Ісайя Копинський. Дорогу до Москви торувало також рядове духовенство, переважно з проханнями про гроші. Відомо, що патріарх Теофан у 1630 році писав до козаків із пропозицією податися на службу до єдиного на той час православного володаря, яким був московський цар, хоч і намарне.

Віра й політичні права

Перебуваючи поза своєю єпархією, де унійний полоцький архімандрит Йосафат Кунцевич жорсткою рукою викорінював православ’я, Мелетій Смотрицький боровся з унією словом — проповідями, але передусім полемічними творами. Обґрунтовуючи права «руської» церкви, він водночас розпрацьовав ідеї, які до нього лише були намічені: хто ж такий «руський народ» та які підстави його автономності.

У найранішому тексті «Veryficatia niewinności» (1621) Смотрицький традиційно окреслює поняття «Русь» як конфесійну спільноту православних Київської митрополії — це люди «релігії грецької католицької», на відміну від «поляків» і «литви», які є людьми «релігії римської католицької». У тексті з’являється «країна наша Руська», яка складається з Київського, Волинського та Брацлавського воєводств. Смотрицький твердить: народ руський «старожитньої релігії» (духовні та світські) на основі контракту з польськими королями отримав від них певні права, підтверджені монаршою присягою. Ці права, втім, поширюються не лише на православних, а й на католиків, які живуть у «країні Руській». Тож у другому виданні твору (ще того самого року) вже наголошено, що належність до руського народу визначає не релігія, а «кров» — походження.

Себто проста лінійка, якою ми досі міряємо українців минулого (нібито суто православних), навіть для православного полеміста Мелетія Смотрицького виявилася непридатною: «Не вироджується зі своєї крові той, хто змінює віру. Хто з руського народу римську віру приймає, не стає відразу ж іспанцем чи італійцем, а по-старому залишається шляхетним русином. Отже, не віра русина русином, поляка поляком, литвина литвином чинить, а народження та кров руська, польська, литовська».

У наступних текстах Смотрицький вказує на давнє джерело прав руського народу — від Київської Русі та її князів; польські ж королі ці права лише підтвердили. Він розвиває ідею руського народу не як монорелігійної спільноти, а як народу католиків і православних на певній території, не відмовляючи в руській крові й уніатам (однак зазначаючи, що вони не мають жодних прав, як ті іноземці).

Зрештою Смотрицький конструює такий образ руського народу: він із давніх-давен мав старожитні права від своїх князів, а коли разом зі своєю Руською країною приєднався до Корони Польської, то отримав права, спільні з усім королівством; зокрема, свої права отримали русини-православні й русини-католики. Наявність власної території та прав, що поширюються на все населення «грецького та римського закону», перетворює руський народ на політичний суб’єкт. Він має всі підстави «поруч із Їхніми Милостями з двома народами — Польським і Литовським, як із рівними, сидіти в сенаторській поважності, про добро своїх панств і вітчизни радитися, тішитися з належності до всіх гідностей, прерогатив і урядів, свобод, прав і вольностей Польського королівства» («Justificacia niewinności», 1623). Звісно, русини живуть і за межами Руської країни — це і православні, і ті, хто походить із руського народу.

Загострена увага Смотрицького до прав руського народу невипадкова, адже за тодішніми уявленнями суб’єктність спільноті забезпечували саме права.

Фундамент націєтворення

Дослідники завважують подібність концепції Смотрицького до сучасної моделі політичної нації, адже його руський народ не прив’язаний до єдиної Церкви, а тісно зрощений із етнічною територією (українською, чітко відділеною від білоруської). Новизна політичної ідентичності, яку сконструював Смотрицький, на тлі тогочасних європейських уявлень вражає. Тому традиційно говорять про унікальність концепції Смотрицького, яка не мала аналогів у минулому, а продовження в майбутньому — і поготів. Навіть блискучий знавець полемічної літератури та творчості Смотрицького Дейвід Фрік схильний уважати, що його політична модель була радше випадковим відхиленням від панівної в той час конфесійної моделі.

Однак тогочасні тексти — і «Апокрисис» Христофора Філалета (1597), і «Палінодія» Захарії Копистенського (1621), і давніші заяви руської шляхти в судах — свідчать про спільне коріння таких уявлень. Інтелектуали стверджували, що їхній народ — поліконфесійна спільнота зі своїми правами на своїй території, а не розмита сукупність вірян «старожитньої релігії грецької». Вони запевняли, що їхній народ єднає кров, себто спільне походження, історія, тяглість від давньої Русі; єднають права, отримані від великих князів руських і підтверджені присягою королів польських, починаючи від Люблінського сейму; єднають свої князі з кров’ю володарів. Наші автори перекроювали вже усталену ментальну мапу Речі Посполитої Двох Народів, виокремлюючи місце для своєї Русі як третього політичного члена конфедерації. Концепт «руського народу» не раз озвучували на політичній сцені принаймні до повстання під проводом Богдана Хмельницького. Він був тривким фундаментом для обґрунтування окремішності руського народу — предків сучасних українців — як важливої частини тогочасного націєтворення. Ці уявлення про себе, сформовані переважно в шляхетському середовищі, водночас забезпечили ідеологічним фундаментом козацьку еліту – важливою складовою якої була руська шляхта.

Шлях до унії

На початок 1620-х років припали жорсткі спроби унійного владики Йосафата Кунцевича викорінити православ’я: він закривав церкви, ув’язнював священників, забороняв богослужіння поза храмами. Навіть гарячий прибічник унії Лев Сапєга, канцлер Великого князівства Литовського, писав до владики, що той чинить невідповідно до духу Святого Письма. Завершилося протистояння Кунцевича з потенційною паствою трагічно —  12 листопада 1623 року владику вбили міщани Вітебська. У цій розв’язці звинуватили й Мелетія Смотрицького як головного підбурювача православних. Звістка застала його в Константинополі під час паломництва.

Смотрицький перебував у тяжкому психологічному стані, а свою мандрівку на схід пізніше пояснював бажанням перевірити, чи ж справді звідсіля русини, як і їхні предки, можуть отримувати бажане Спасіння. Те, що Смотрицький побачив, його розчарувало: константинопольський патріарх Кирило Лукаріс й інші східні ієрархи не задовольнили його сподівань. Однак і повернення на батьківщину в 1626 році було сумним — Смотрицькому довелося шукати прихистку, яким став для нього Дерманський монастир на Волині, що перебував під протекцією князя Олександра Заславського (конвертита з православ’я на католицизм). 1627 року Мелетій Смотрицький отримав дерманське архімандритство, а також офіційно перейшов до унійної церкви, про що повідомив листом папу.

Дейвід Фрік зауважував, що релігійні уявлення Смотрицького формувалися на поєднанні візантійської і західної теології. Тож для нього достатньою підставою для об’єднання всіх вірян було сповідування основних християнських догматів — усіма другорядними деталями можна знехтувати. Розуміючи безперспективність боротьби за ліквідацію унії, Смотрицький шукав шляхів поєднання «Русі з Руссю». Він прагнув нової унії — православних і уніатів — яка дозволила б утворити в Речі Посполитій окремий патріархат.

Цю ідею Смотрицький виклав у «Апології подорожі до східних країн», де описував свої враженнях від мандрівки на Схід та вказував на помилки православ’я. Він сподівався, що православний собор у Києві 1628 року підтримає поєднавчий проєкт, зважаючи на прихильне ставлення до цих ідей митрополита Йова Борецького та архімандрита Києво-Печерського монастиря Петра Могили, з якими Смотрицький провадив активні перемовини. Власне, розмови почалися значно раніше, ще в 1623-му, коли з ініціативи Сигізмунда ІІІ була створена спеціальна комісія, яка мала виробити шляхи заспокоєння релігійного протистояння. Однак на соборі радикально налаштовані козаки зірвали будь-які сподівання на примирення, погрожуючи розправою Смотрицькому та всім, хто шукатиме порозуміння з уніатами. «Апології» була оголошена анафема, а Смотрицького змусили публічно відмовитися від своїх поглядів (після чого він написав «Протестацію»).

Останні роки життя Смотрицького були сповнені розчарувань, поглиблених тяжкою депресією та хворобами. Помер він у Дермані, у Троїцькому монастирі, де й був похований. Ідею митрополита Велямина Рутського канонізувати Смотрицького папа відхилив.

Особисті духовні шукання Мелетія Смотрицького завжди перепліталися із загостреним почуттям причетності до свого народу та пошуками для нього кращого місця в Речі Посполитій. Його біограф Дейвід Фрік стверджував: упродовж усього свого життя Смотрицький, схоже, керувався прагненням, аби його народ не став народом темного селянства, яким багато хто волів його бачити.

Авторка: Наталя Старченко