Козацтво

Козацтво — це соціальний феномен, породжений існуванням відкритого степового кордону між осілим землеробським населенням Східної Європи та кочовиками євразійських степів.

Термін і явище

Перші писемні згадки про українських козаків (козаки «кияне і черкасці») містяться в джерелах кінця ХV століття: у хроніці Мартина Бєльського під 1489 роком і актових матеріалах за 1492 рік. Загалом же термін відомий ще з латино-персько-татарського тексту кінця ХІІІ століття «Кодекс Куманікус», у якому має тлумачення «страж», «вартовий», «конвоїр». За пізнішою фіксацією у низці тюркських мов «козаками» називали найманих вояків, що покинули свій рід. У соціальних практиках Кримського ханства «козакування» могло означати як розбійний спосіб життя (властивий переважно татарській молоді на периферії Кримського юрту), так і охорону об’єктів, конвоювання вантажів.

Утім, хоча термін і запозичений із тюркських мов, дослідники одностайні в тому, що саме соціальне явище розвивалося на питомо місцевому ґрунті. Своєрідними предтечами козацтва на теренах Середнього і Нижнього Подніпров’я, басейнів Південного Бугу і Дністра були літописні «бродники», «берладники» — слов’яни, які з давньоруських часів господарювали в цих регіонах і мали своєрідну суспільну організацію з виразними рисами військової демократії, не підпорядковуючись князівській владі.

На формування козацтва потужно вплинуло утворення Кримського ханства, його потрапляння під зверхність Османської Порти та, відповідно, почастішання кримських походів по людський товар (ясир) на сусідні, переважно українські землі. Від кінця ХV століття козацтво поставало як із нащадків бродників, берладників і так званих прийшлих із інших українських теренів, які займалися рибальством, мисливством і лоцманством на формально нічиїх землях, так і з охоронців південного прикордоння; на практиці часто ті самі люди належали до обох категорій.

Творення козацьких спільнот

Упродовж першої половини ХVІ столітті стихійні процеси козакування намагалися взяти під контроль прикордонні старости Великого князівства Литовського та Корони Польської: Остафій Дашкович, Семен Полозович, Предслав і Станіслав Лянцкоронські, Богдан Претвич, Дмитро Сангушко, — а також українські магнати: Самійло Зборовський, Дмитро Вишневецький, Богдан Ружинський тощо. У такий спосіб вони прагнули організувати ефективну й недорогу службу охорони південних кордонів держави від татарських нападів. У цей час козакування стає доволі поширеним на Подніпров’ї та Поділлі способом життя для вихідців із різних соціальних верств і різних регіонів держави.

Близько 1552 року (за іншими даними, 1554-го чи 1556-го) Дмитро Вишневецький збудував на острові Мала Хортиця кам’яне укріплення. Замок на Хортиці на короткий час став форпостом для розгортання операцій підпорядкованих князю козацьких сил і слугував зразком для укріплень, які згодом закладали козаки в Середньому Подніпров’ї, нижче за Дніпрові пороги, — знаменитих Запорозьких Січей, яким судилося стати справжніми осередками соціально-політичної самоорганізації низового (або запорозького) козацтва.

За результатами Люблінського сейму 1569 року значно частина українських земель (Київщина, Волинь і Брацлавщина) увійшла до складу Речі Посполитої. Після цього розпочалася внутрішня консолідація шляхти як єдино можливої соціальної еліти нової держави; відповідно, напівпривілейовані групи місцевої еліти — так звані бояри-слуги — втрачали традиційні права, що спонукало їх масово долучатися до козацтва. Це, своєю чергою, сприяло поліпшенню самоорганізації козацьких спільнот і формуванню окремішньої соціальної ідентичності, де пріоритет мали такі світоглядні цінності, як особиста незалежність, лицарська хоробрість і відчуття корпоративної єдності. Від другої половини ХVІ століття козацтво набувало ознак окремого соціального стану, який за фактичними ознаками вповні відповідав критеріям належності до привілейованих лицарських верств тогочасної Європи й дедалі гучніше вимагав допасування юридичного статусу до фактичного.

Лицарські права

Цьому допасуванню немало посприяли заходи керівництва Речі Посполитої, яке прагнуло залучати козаків на королівську службу, а тому мусило закріпити їхні права й зобов’язання перед державою. Для формування станової свідомості козацтва важливим було закріплення за реєстровим козацьким військом місць постійної дислокації в південних староствах Київського воєводства; тут постав унікальний полково-сотенний устрій, елементи якого згодом поширились і на інші території Середнього Подніпров’я. Внаслідок цього в регіоні встановилося фактично двовладдя, коли козацьке самоврядування діяло поруч із королівською адміністрацією — та ще й ефективніше за неї. Одночасно козацтво ефективно розвивало своє самобутнє господарство, базоване на вільнонайманій праці.

Королівський реєстр, утім, охопив лише незначну частину козацтва. Тож упродовж останніх десятиліть ХVІ — першої половини ХVІІ століття решта козаків активно змагалася за те, щоб Річ Посполита й за ними визнала права лицарського, шляхетного стану; політичну боротьбу нерідко перемежовували масові збройні виступи.

Перша козацька війна за утвердження станових прав під керівництвом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Матвія Шаули, Григорія Лободи точилася впродовж 1591–1596 років. Розгром козацького виступу дозволив Речі Посполитій оголосити козацтво «військовими злочинцями і ворогами вітчизни», проте регулярні війська та шляхетське ополчення не могли ефективно протистояти турецькій і татарській загрозі без козацької допомоги. Тож коронна влада залежно від зовнішньої обстановки змінювала репресії супроти козацтва на показові загравання з ним, під час яких козаків залучали на королівську службу. Щойно криза минала, влада забувала про обіцянки щодо впорядкування соціального статусу козацтва, дані в період таких загравань, — і це провокувало нові повстання під проводом Марка Жмайла (1625), Тараса Трясила Федоровича (1630), Дмитра Гуні, Павла Бута, Яцька Острянина (1638).

На козацтво впливав іще й релігійний чинник. Репресії проти православної церкви, що розгорнулися після Берестейської церковної унії 1596 року, зумовили зближення козацьких лідерів із православними ієрархами та позиціонування козаків як захисників православної віри. Найповніше цю роль утілив гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Важливим результатом зближення стало відновлення 1620 року вищої православної ієрархії, яке відбулося за безпосередньої активної участі козацтва.

Козацька революція

Вихідці зі шляхетського середовища, міщани й селяни стали масово долучатися до козацтва з початком Козацької революції в середині ХVІІ століття. Військо Запорозьке здобуло низку гучних перемог над регулярними військами та шляхетським ополченням Речі Посполитої упродовж 1648 року й успішно розпочало кампанію 1649-го; Зборівський мирний договір, укладений унаслідок цього в 1649 році, фіксував, що влада Польсько-Литовської держави визнає автономний статус козацького державного утворення — Війська Запорозького, у якому козацтво має провідні соціальні ролі. Творці нової держави використали досвід козацької самоорганізації, що розвивалась на Запорожжі й Середньому Подніпров’ї з кінця ХVІ століття, зокрема полково-сотенний принцип адміністративної та військової організації, традиції козацького судочинства тощо.

У часи визвольної боротьби — тобто ще від 1630-х, а особливо на початку 1650-х — влада Речі Посполитої намагалася обмежити козацьку присутність у Наддніпрянській Україні; козацтво відреагувало масовим переселенням на землі Слобідської України. У результаті цих міграційних рухів на Слобожанщині також установилася традиційна модель козацької самоорганізації, базована на полково-сотенному принципі. Єдиною принциповою відмінністю від класичних наддніпрянських зразків було те, що на Слобожанщині не існувало інституту гетьманства й генеральної старшини, а функції вищої розпорядчої влади над козацькими полками здійснювали воєводи московського царя, під зверхністю якого на той час перебували землі Слобідської України.

Державний устрій

Перебравши на себе функції управління державою та закріпивши в правових актах, зокрема й у міждержавних угодах, свої права і привілеї, козацтво оформилося в окремий повноправний соціальний стан. Утім, незважаючи на традиції ведення реєстрів і компутів упродовж ХVІІ–ХVІІІ століть, цей стан лишався не вповні замкнутим: існували можливості як входження до нього представників інших соціальних станів і груп, так і виходу з нього через різні причини. Що далі розвивалася козацька держава, ускладнювалися функції інститутів влади й закріплювалася земельна власність, то виразніше виокремлювалися з більш-менш однорідної в роки визвольної боротьби козацької маси провідна соціальна верства — старшина й так звані козацькі товариші (згодом їх почали поділяти на бунчукових і значкових товаришів, військових і знатних військових товаришів), у чиїх руках переважно й зосереджувалися всі управлінські функції в державі і війську.

Майнову й соціально-правову нерівність згодом закріпив поділ на так званих виборних козаків і підпомічників. Перші рекрутувались із середовища заможного козацтва, відбували військову повинність і в повному обсязі користувалися правами і привілеями, а другі — економічно неспроможні до належного виконання військової служби — допомагали виборним вести господарство й готуватися до військових походів, втрачаючи водночас доступ до традиційних козацьких прав і привілеїв.

Руйнація

1764 року уряд Катерини скасував інститут гетьманства, а в 1760–1770-х роках Петро Румянцев провів низку політико-адміністративних реформ, унаслідок яких козацтво втратило свій статус (зокрема й визначальну функцію іррегулярного війська) і переважна його частина поступово наблизилася до статусу державних селян Російської імперії. Козацькій старшині, втім, імперська влада надавала можливість претендувати на права російського дворянства — і так нівелювала будь-які спроби відстоювати традиційний козацький устрій.

Перемога Російської імперії у війні з Оттоманською Портою дозволила Катерині ІІ 1775 року зруйнувати Запорозьку Січ та ліквідувати запорозьке козацтво. Під час наступної російсько-турецької війни 1781–1791 років влада спробувала реанімувати козацьку військову організацію, створивши із запорозьких козаків так зване Військо вірних козаків, згодом перейменоване на Чорноморське козацьке військо; після війни його переселили на Кубань, де постало Кубанське козацьке військо. Інша частина запорожців відразу по знищенню Січі в пониззі Дніпра заснувала на Дунаї, на підвладних турецькому султану землях, Задунайську Січ. Після 1828 року більша частина задунайських козаків повернулась під владу Російської імперії, сформувавши Азовське козацьке військо.

Козацька ідеологія й уявлення про суспільний устрій і політичну організації знайшли відображення в творах так званих козацьких літописців Самійла Величка, Григорія Грабянки, Василя Рубана, Петра Симоновського та інших, у положеннях Конституції 1710 року, у різного роду політичних проектах і деклараціях, які відіграли визначальну роль у процесі розбудови модерної української нації.

Автор: Віктор Горобець