Перехід України під протекцію царя

Уперше гетьман Богдан Хмельницький звернувся до царя Олексія Михайловича із закликом взяти Україну під свою «високу руку» у листі від 8 червня 1648 року. Утім, жодного натяку на «возз’єднання» лист не містив. 

Перше звернення

Приводом для письмового звернення до царя стала інформація з перехопленої кореспонденції царських воєвод із брацлавським воєводою Адамом Киселем, де йшлося про готовність московської сторони вже найближчим часом вислати на українські землі війська, щоби придушити виступ повсталого козацтва. Правовою підставою для такої інтервенції слугувала таємна угода між Москвою та Варшавою 1646 року, за якою сторони зобов’язувались надавати одна одній військово-політичну допомогу у разі нападу на якусь із них Кримської Орди. Щойно влада Речі Посполитої довідалася, що навесні 1648 року на українські землі ввійшли союзники повсталих козаків — перекопські татари, вона, покликаючись на цю норму, звернулася до Москви по військову допомогу. 

Прагнучи запобігти втручанню царських військ у конфлікт, гетьман у листі до Олексія Михайловича повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків у боях зі шляхтою та коронними військами, та навіть ставив питання про військову допомогу Москви повстанцям, акцентуючи увагу на одновірності козаків і московських людей. Ба більше, висловлював бажання побачити «православного християнського» монарха на польському престолі — аби «ляхом і нам паном і царем был». 

Але чи було це свідченням прагнення приєднати українські землі до Московської держави? Аж ніяк. Насправді висловлене побажання вповні вписувалось у контекст елекційної боротьби, що розгорнулися на теренах Речі Посполитої після смерті в травні 1648 року короля Владислава ІV. Козацтво, сприймаючи себе повноправним лицарським станом Речі Посполитої та намагаючись реалізувати своє законне право висувати претендентів на вакантний трон, шукало кандидата, який, по-перше, зміцнив би королівську владу в державі й тим самим унеможливив прояви магнатського всевладдя і беззаконня, по-друге, гарантував би Війську Запорозькому дотримання його давніх прав і вольностей, а по-третє, припинив би утиски православної Церкви представниками римо-католицького кліру і світськими можновладцями. Із такої перспективи Хмельницький і розглядав кандидатуру царя. Що цікаво, лист водночас містив і чітко артикульовані погрози: якщо царська влада не прислухається до прохань про допомогу, то гетьман «із усією Кримською Ордою, об’єднавшись, буде воювати твою, государеву, окраїну». Допомоги влітку 1648 року Москва Хмельницькому не надала, але й утрималась від інтервенції на українські землі.

Друге звернення

Наступну спробу заручитися військовою допомогою царя в боротьбі з Річчю Посполитою Хмельницький чинить на початку 1649 року, вперше скерувавши до Москви свого посла — полковника Силуяна Мужиловського. Стати посередником у налагодженні контактів з царською владою зголосився єрусалимський патріарх Паїсій, котрий і порушив перед Олексієм Михайловичем питання щодо переходу України під царську протекцію, наголошуючи на одновірності сторін і загрозі православ’ю від подальшого зближення Війська Запорозького з мусульманським світом унаслідок союзницької допомоги Кримського ханства. Власне, глибоке символічне значення — саме в контексті розігрування карти конфесійної єдності сторін — мав і вибір Хмельницьким кандидатури першого українського посла до Москви. Адже полковник Мужиловський доводився сином відомого церковного діяча Андрія (після постригу Анатолія) Мужиловського — слуцького протопопа, згодом ієромонаха Києво-Печерського монастиря, визначного полеміста та сподвижника київського митрополита Іова Борецького, котрий самовіддано боровся з наслідками Берестейської унії й котрого саме в такій іпостасі добре знали в Москві.

Проте внутрішня нестабільність у Московській державі, її неготовність до війни з Річчю Посполитою, а також певна недовіра до українського козацтва, що брало активну участь у походах польських військ на російську територію в Смутні часи й під час московсько-польських війн, зумовили прохолодне ставлення царя до цих пропозицій. Відтак у стосунках із козацькою державою царський уряд обмежувався моральною підтримкою та незначною економічною допомогою. Після поразки козацького війська під Берестечком 1651 року розглядалась можливість переходу Війська Запорозького під зверхність Олексія Михайловича, але без території й за умови розселення козаків на підвладних цареві землях. 

Переяславська рада

Лише в середині 1653 року, коли українська сторона провадила інтенсивні переговори з турецьким султаном щодо умов переходу під його зверхність, уряд Олексія Михайловича наважився взяти Україну під свою протекцію та, відповідно, вступити у війну проти Речі Посполитої. Ухвалене оточенням царя рішення легітимізували постанови спеціально скликаного з цього приводу Земського собору, що відбувся 1 жовтня 1653-го. Мотиви звернення української сторони по допомогу на соборі були представлені у площині релігійних переслідувань православних християн у Речі Посполитій. А ось аргументація взяття України під «високу царську руку» в соборних рішеннях уже містила апеляцію до аргументів політичної доцільності — небезпеку переходу України під протекцію турецького султана («чтоб их не отпустить в подданство турскому салтану или крымскому хану»).

В Україні цей акт проголосили за участі царського представника — боярина Василя Бутурліна — в Переяславі 8 січня 1654 року. Попереднє обговорення умов царської протекції над Україною відбулося 9–10 січня; остаточне ж узгодження політико-правових основ переходу — 13–21 березня, за особистої участі Олексія Михайловича. Українську делегацію на переговорах очолювали переяславський полковник Павло Тетеря і генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний. Межі їхньої компетенції окреслювала посольська інструкція, що постала за результатом старшинських нарад, які Хмельницький відбув спочатку в Чигирині, а згодом у Корсуні в середині лютого 1654-го. 

Березневі статті

Проєкт, який гетьман завізував 17 лютого, містив 23 статті. Найголовніші з них декларували ідею зовнішньої незалежності Гетьманату, що насамперед проявлялась у праві вільно обирати гетьмана — главу держави, керівника уряду й головнокомандувача українського війська. Крім того, за козацькою Україною зберігалося право зовнішньополітичних зносин з іноземними державами (якби під час цих зносин з’ясовувалися відомості, що зачіпають інтереси царя, гетьманський уряд брав на себе зобов’язання інформувати про це Москву). Окремо декларувалася недоторканість внутрішнього устрою Війська Запорозького, непорушність прав і привілеїв цілого українського населення та окремих його соціальних станів і груп. Москва мала надати військову допомогу проти Польщі й сприяти у втриманні від війни Кримського ханства. За це гетьманський уряд визнавав царя своїм сюзереном і зобов’язувався сплачувати фіксовану щорічну данину, як це робили правителі Трансильванії, Молдавії і Волощини на користь султана.

Ознайомившись із пропозиціями української сторони, Олексій Михайлович скликав боярську думу, на засіданні якої щодо кожного пункту було ухвалено резолюцію за формою: «Государ указал и бояре приговорили». Пропозиції уряду Хмельницького було здебільшого схвалено — однак не всі. 

По-перше, негативну відповідь отримали фінансові пропозиції. Гетьман волів сплачувати цареві за покровительство та військову допомогу певну сталу щорічну данину, а от Олексій Михайлович хотів, аби всі податки з української людності формально збиралися на його ім’я й під контролем його представників, а вже з царської казни виділялися на утримання війська й козацької адміністрації, зовнішньополітичну діяльність тощо. 

Ще одна негативна резолюція стосувалася самої зовнішньої політики. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. Тим часом уряд Олексія Михайловича наказав інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті «добрі» помисли щодо царя, та затримувати тих, хто прибув зі «злими». До останніх апріорі було зараховано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Османської імперії, із якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати. 

Крім того, московська сторона детально аргументувала відмову від виплати козакам царського жалування — мовляв, і так доводиться дуже багато витрачатися на підготовку до війни з Польщею.

19 березня українська делегація відбула прощальну аудієнцію в царя, а за тиждень дяки Посольського приказу врешті завершили підготовку фінальних документів московських переговорів. Остаточно відредагований текст угоди складалася з одинадцяти статей (їх згрупували тематично) й отримав у історичній літературі за часом своєї появи назву «Березневі статті 1654 року». Договір був виготовлений у двох примірниках, але безслідно зник — як в українському, так і в російському варіанті. Нині в архіві Посольського приказу в Москві зберігається лише чернетка, з якої начисто переписувався текст угоди. Саме з неї зроблено відомі публікації тексту договору. Зникнення ж оригіналу залишило історикам неозоре поле для гіпотез, на підставі яких нерідко з’являються й свідомі спекуляції.

Автор: Віктор Горобець