Повоєнна боротьба УПА

Збройні загони УПА ще з часів Другої світової війни зосередили зусилля на опорі радянізації західноукраїнських земель. За різними оцінками, 1944 року УПА налічувала від 25 000 до 40 000 бійців (німецькі й радянські джерела подавали значно завищені числа — від 56 000 до 200 000). Наприкінці війни й у перші повоєнні роки УПА та Організація українських націоналістів-бандерівців (ОУН-б), яка продовжувала керувати повстанським рухом, пережили радикальну ідеологічну еволюцію: лозунг «Україна для українців» був замінений на гасло «Свобода народам! Свободі людині!». ОУН відмовилися від партійної монополії — 1944 року була створена багатопартійна Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Продовжувала діяти мережа криївок, де розміщували шпиталі, друкарні, склади зброї та провіанту, радіостанції. Це був затяжний збройний опір радянській окупації.

7 січня 1945 року вийшла постанова НКВС СРСР за підписом Лаврентія Берії: «Усіх виявлених пособників німецьких окупантів на території України заарештувати з конфіскацією майна й направити до Чорногорського спецтабору в Красноярському краї для їх подальшого утримання».

12 березня 1944 року перший заступник наркома внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов прибув до України за дорученням НКВС СРСР і повідомив Берії, що «на місці перевірили випадки бандитизму з боку українських націоналістів у Рівненській, Волинській, Тернопільській областях. Серцевину бандитських формувань у цих районах склали загони так званої Української повстанської армії “УПА”, створеної Організацією українських націоналістів, бандерівців».

За даними НКВС, з 1944 до 1953 року силами УПА в західних областях України було здійснено 14 424 бойові операції, з них 5099 терористичних диверсій, 457 випадків роззброєння груп місцевої міліції, 1004 підпали колгоспного й радгоспного майна (часто це були провокації самого НКВС для дискредитації повстанського руху). У західних областях України повстанці ліквідували 30 секретарів райкомів партії, 32 голови та заступників голів райвиконкомів, 37 секретарів обласних і районних комітетів комсомолу, сотні депутатів обласних, міських і районних рад. Від рук як повстанців, так і переодягнених у форму УПА червоноармійців, зокрема «ковпаківців», у цих районах загинуло понад 30 000 мирних жителів. У збройних сутичках повстанці знищили понад 25 000 радянських військовослужбовців і співробітників НКВС.

До кінця 1945 року війська НКВС провели близько 27 000 акцій придушення самостійницького руху. Про результати операцій повідомляли Сталіну, Молотову, Хрущову. Хрущов запропонував «повідомляти українською мовою місцевим жителям районів, де ліквідовано банди, про склад банд, прізвища учасників, про кількість вилученої зброї та про переселення до Сибіру сімей активних учасників оунівських банд».

Наступним кроком радянської влади з ліквідації українського збройного опору була «Велика блокада», що тривала з січня до квітня 1946 року. Радянські війська оточили території діяльності УПА й заблокували всі населені пункти Галичини і Волині. Для цього було задіяно 585 500 військовослужбовців, велика кількість бронетехніки, танків та авіації. УПА була відрізана від баз постачання й перебування і мусила переховуватися за складних погодних умов. Це призвело до великих втрат і скорочення чисельності УПА більше ніж вдвічі. Після блокади 1946 року сотні та курені повстанської армії діяли лише в смузі Карпат та на Закерзонні.

Особливу роль у 1944–1947 роках відігравали частини УПА Посяння, Холмщини та Лемківщини на кордонах Польщі. Причиною їхньої боротьби проти польських збройних формувань було традиційне українсько-польське протистояння в Галичині та на землях Польщі, де проживали етнічні українці, а також опір польським комуністичним органам і протидія примусовому виселенню українців.

Для боротьби з УПА польський уряд створив навесні 1946 року оперативну групу, проте понад рік повстанській армії вдавалося чинити їй опір. У березні 1947 року бійці УПА влаштували засідку, у якій загинув заступник міністра оборони генерал Кароль Сверчевський — «легенда Народної Польщі». Після цього польський уряд домовився з урядами СРСР і УРСР про спільний наступ на УПА.

З 1947 року ОУН і командування УПА перейшли до тактики партизанської війни — боротьби невеликими групами, із широкою підпільною роботою, саботажем й антирадянською пропагандою.

Провід ОУН розробив тактичну схему «Орлик», що передбачала розширення впливу ОУН на центральні, південні та східні області України. 1948 року керівник національно-визвольної боротьби в повоєнній Україні Роман Шухевич висунув гасло «Обличчям до Сходу», адже східноукраїнські землі були важливими для відновлення незалежності України. Шухевич говорив: «Якщо ми загинемо на Сході в рейдах, то залишимо Схід для нового відродження».

Оунівці намагалися регулярно збирати інформацію про умови життя та праці східняків, їхні настрої та ставлення до радянської влади. За кожним крайовим проводом ОУН на Західній Україні були закріплені по 2–3 області Центральної та Південно-Східної України.

За даними радянських спецслужб, 1946 року підпілля ОУН у центральних і східних областях України здійснило 781 антирадянську акцію, 1947 року — 266, а в 1949–1950 роках — 92. Органи Міністерства державної безпеки (МДБ) УРСР ліквідували 12 організацій та 575 учасників, вилучили 75 одиниць зброї, 30 000 листівок.

У вересні 1949 року головний командир УПА Роман Шухевич оголосив про демобілізацію останніх відділів УПА, переведення вояків у нелегальну збройну мережу. Спілка зосередилася на антирадянській агітації, диверсіях, актах саботажу, замахах на військових, представників влади, комуністичних партійних активістів. Після загибелі Шухевича 1950 року боротьба повстанців пішла на спад, хоч окремі загони діяли ще до середини 1950-х років.

Мережа ОУН на теренах Центральної та Східної України припинила своє існування 1952 року. Остання оунівська боївка була ліквідована на Житомирщині у липні 1955 року. Останній бій УПА з радянським підрозділом відбувся на Тернопільщині 1961 року.

За даними держбезпеки УРСР, протягом 1944–1957 років під час боротьби з українським націоналістичним підпіллям та УПА було вбито 155 108 підпільників і повстанців, з яких 1746 загинули в східних областях України.

Автори: Валентина Мержиєвська, Олександр Маєвський, Ігор Цеунов, Юрій Шаповал