У часи сталінського терору набула поширення специфічна термінологія — набір мовних кліше, що слугував для маркування політичних супротивників, для класифікації їхніх злочинів проти радянського уряду та, звісно, для пропаганди.
«Контрреволюція», «шкідництво», «вороги народу», «буржуазний націоналізм», «безрідний космополітизм» — ці мовні витвори радянської репресивної системи добре знайомі нам і сьогодні. Більшовики добре розуміли, що слова — це зброя, тому активно користувалися ними для обґрунтування репресій і зміцнення своєї влади. Кривава реальність ховалася за нагромадженням абстрактних мовних конструктів, що сприяло дегуманізації гаданих чи реальних противників радянського устрою. Гасла на кшталт «Всі на боротьбу зі шкідниками!» або «Смерть мерзенним ворогам народу!» асоціювалися не з живими людьми, які можуть мешкати по сусідству, а з паразитами, яких потрібно безжально нищити.
Одним із головних гріхів проти радянської держави була так звана контрреволюційна діяльність — тобто дії, спрямовані на знищення здобутків революції та відновлення старого ладу. Це абстрактне поняття, запозичене у французьких революціонерів XVIII століття, мало дуже широке тлумачення, однак йому відповідала цілком конкретна стаття кримінального кодексу (у якій було офіційно закріплене ще одне вбивче кліше — «ворог народу»). Тож у разі потреби знайти ознаки контрреволюційної діяльності можна було в житті фактично будь-якого громадянина. Засуджених за цією статтею у таборах зневажливо називали «контриками»; вони зазнавали знущань як від табірних наглядачів, так і від ув’язнених за реальні кримінальні злочини — ті, на відміну від «ворогів народу», були для радянської влади «соціально близькими елементами».
Ще одним пластичним терміном, яким можна було за необхідності затаврувати будь-кого, від бабусі-колгоспниці до міністерського чиновника, було «шкідництво». Згідно з радянським визначенням, це дія або бездіяльність, спрямовані на підрив промисловості, транспорту, сільського господарства, грошової системи, торгівлі або інших галузей народного господарства, діяльності державних органів чи громадських організацій з метою ослаблення Радянської держави. Цим терміном також послуговувалися нацисти: у 1920-х роках пропаганда НСДАП спочатку називала «антинародними шкідниками» (Volksschädling) спекулянтів і лихварів, згодом — всіх «зрадників держави», а 1930-го «шкідництво» стало офіційним юридичним терміном у Третьому райху — так само, як і в Радянському союзі.
Особливе місце в історії радянських репресій на українських теренах посідає «український буржуазний націоналізм». Радянська держава визначала його як ідеологію, «спрямовану на визнання зверхності національних інтересів над класовими». Якщо відкинути ідеологічне словоблуддя, то на практиці буржуазним націоналізмом вважали будь-яку діяльність, що мала проукраїнський характер або принаймні відрізнялася від офіційної політики пролетарського інтернаціоналізму (з фактичним домінуванням російської мови та культури). Потрапити в лещата ГУЛАГу можна було за інтерес до української історії, мови або культури, за творчість, що не вписувалася в межі соцреалізму, за необережне висловлювання на власній кухні. Переважна більшість української інтелігенції була репресована саме за «український буржуазний націоналізм».
Своєрідною противагою «буржуазному націоналізму» (проте так само тяжким гріхом) був «буржуазний космополітизм», який протиставляли ідеології «дружби народів». Боротьбі з «безродними космополітами» було присвячено повоєнну сталінську чистку: влада ставила мету «непримиренно боротися з низькопоклонством перед західною культурою, ліквідувати недооцінку значення діячів російської науки і культури в розвитку світової цивілізації». Винними проголошували всіх, хто мав контакти з західними країнами або принаймні прозахідні погляди — передусім то були євреї, чиї внутрішньоспільнотні зв’язки виходили за межі радянської держави. На початку кампанії пропаганда говорила про три види цього злочину: «ура-космополітизм», «розгнузданий космополітизм» і «безрідний космополітизм» — однак у широкий вжиток увійшов лише останній термін.
Окремо слід відзначити особливу любов репресивної системи до суфікса «-ізм»(«-изм»). Навряд чи можливо перерахувати всі «-ізми», якими таврували людей, перш ніж приректи на смерть, — вони росли, як гриби після дощу, і часто просто вигадувалися під конкретну ситуацію, справу, або навіть особу. Показовим тут є приклад Миколи Хвильового, іменем якого сталінський уряд назвав окремий гріх проти системи: «хвильовізм». Кульмінацією цієї драми абсурду стало те, що сам Хвильовий був змушений публічно зректися «хвильовізму» в марній надії захистити від репресивної машини своїх колег-письменників.
Путінська тоталітарна Росія, що вважає себе країною-наступницею Радянського союзу, також активно застосовує репресивну риторику у боротьбі з інакомисленням. Такі поняття, як «націонал-зрадники», «іноагенти» тощо, виразно перегукуються з лексиконом сталінської доби — і використовують їх із тією самою метою.
Пов’язані матеріали
